Скептик

Скептик

1.

Настала сьома година. Як і казали, щоп’ятниці увечері в невеличкому прибережному барі „Рожева папуга” збиралися любителі усього невідомого, таємничого. Ось і ця п’ятниця не була винятковою. Чи всі прийшли сьогодні, чи когось не було, Сергій не знав. Він тут був уперше, і, як він гадав, востаннє.

— Пропоную зібрання вважати відкритим. — Поважно промовив сивий бородань. Казав він це так, ніби є головою якогось клубу, хоча насправді нічого подібного не було. Збори проходили у неформальній обстановці, за келихом пива. Та й, напевне, якби місцем зборів був не бар і якби не можна було придбати пива, мало хто на них ходив би.

Бородань був найстаршим, тому йому випадала така почесна честь чотирма стандартними словами щоп’ятниці відкривати ці збори. Люди сюди прийшли різні і за віком, і за вірою у всю цю маячню. Коли всі ділилися прочитаним, дехто, свідомо чи несвідомо, кивав головою, ніби погоджуючись, що все дійсно було саме так; залишалося ще кинути: „Та я сам все бачив!” Інші ж, і таких було немало, посміхалися, посьорбуючи свіже пиво. Помітивши це, Сергій зрозумів, що не один він тут такий. Навіщо він сюди прийшов? Він сам не знав. Може для того, щоб послухати казочки під холодне пиво, може, щоб укріпитися в своєму невір’ї, може, щоб посміятися з того, як люди легко вірять у що завгодно...

А тим часом любителі побалакати про випадки із літаючими тарілками переключилися на розмови про творчість самого Говарда Лавкрафта.

— А я кажу вам, що він це не вигадав, — наполегливо стверджував чолов’яга в зеленій куртці. — Він все бачив на власні очі, чи може йому хтось показав це все. Про це навіть писали.

— Звідки така впевненість?

— Як можна таке вигадати? Це ж ціла філософія... Ви читали твори Лавкрафта?

— Я читав. — Спокійно промовив Сергій. — І, скажу вам, фантазія начитаної людини здатна й не на таке...

— Але ж нічого не береться нізвідки. А цей „Некрономікон”... таємна книжка, про яку він згадує не один раз.

— Отож бо. Лавкрафт був добре начитаний і вражав сучасників своєю ерудицією. Тому, напевне, йому було не так вже й складно написати такі твори.

— Ось... ваше „напевне” проти мого „напевне”, нічого більше.

— Можете вірити своїм нісенітницям далі, мене це не хвилює...

Після цієї розмови Сергій трохи посмілішав, і почав зав’язувати дискусії на всі теми, які тут тільки не обговорювалися. Чи було це з його боку розумно? Чи був якийсь сенс казати цим людям, що те, в існування чого вони, начитавшись дешевих журналів, свято вірили, насправді не існує? Сергій про це не задумувався. Він тут вперше і востаннє, тому можна собі дозволити поназивати все дивне і таємниче, що тут обговорювалося, дурницями, жалюгідними творами таких же жалюгідних авторів, які більше нічого писати не вміють. Та й усі, хто прийшов за байками під пиво, його підтримували.

О пів на десяту учасники зборів почали розходитися. Дивно, але бородань зборів не закривав. Можливо, це вважалося зайвим, а може він цього разу про необхідність закриття просто забув. Натомість він підійшов до Сергія і тихо промовив:

— Бачу, ти скептик. Невже ні в що не віриш?

— Чому ж? Я вірю в свій розум.

— Даремно ти так. Те, що ти не віриш в надприродне, ще не означає, що його не існує.

— Так, але те, що ви в нього вірите, зовсім не означає, що воно існує.

— Повір мені, воно існує.

— Наприклад?

— Що ж, якщо ти так хочеш пересвідчитися, я тобі розповім...

Сивий бородань почав розповідати про те, як люди завжди хотіли бути безсмертними або хоча б на кілька років продовжити свій вік. До чого вони тільки не вдавалися. Вони виряджали експедиції, вони проводили дослідження, вони йшли навіть на злочин заради жаданих додаткових років життя. Але мало кому відомо, що є галявина, яка дозволяє людині жити вічно. Навіть краще, вона дозволяє продовжувати своє життя на стільки, на скільки людина сама побажає.

— І яким чином це відбувається? — Посміхнувся Сергій. — Приходиш, і кажеш „Я хочу прожити на 3 роки більше”?

— Ні, все простіше, чи складніше. — Суворо промовив бородань. — Ти просто приходиш на ту галявину, і після цього на протязі десяти років не старішаєш. Якщо хочеш ще продовжити життя, знову приходиш на галявину, не хочеш — не приходиш. Все легко контролюється.

— Дійсно, все легко. Не треба нічого пити... А кулі такого безсмертного беруть?

— Ще й як. Старість не бере, хвороби не беруть. Але фізичні ушкодження є фізичні ушкодження. Нічого тут не вдієш.

— І де ж ця галявина знаходиться?

Хоч бородань і бачив, що його співрозмовник не вірить жодному його слову, він таки розповів, як дістатися цієї дивогалявини. На щастя, вона розташована не так вже й далеко, тому перевірити розповідь неважко.

Келих був осушений, і Сергій, попрощавшись, вже збирався іти, як його перестріла бабця:

— Не ходи туди, синку.

— Куди не ходити?

— Не ходи на ту галявину, навіть не думай туди ходити!

„Та вони з бороданем заодно”, — подумав Сергій і стрімко пішов до виходу.

— Чому, на твою думку, ніхто туди вдруге не приходить? — Підвищеним голосом сказала бабця йому вслід...

2.

Як добре вони над ним пожартували. Так злагоджено... Тільки коли бородань встиг сказати бабці про жарт? Він же до неї не наближувався. Чи може це їхній стандартний жарт... тоді їй достатньо було лише почути розмову про галявину, а потім підіграти. Але ж як все продумано: він до неї не наближається, щоб не стало зрозуміло, що вони змовилися... Так, Сергій не міг забути тієї розмови. Ніби нісенітниця... Якби ця галявина дійсно існувала, про неї б усі знали, або навпаки, про неї б ніхто не знав. Та й бородань був зовсім немолодий, хоча якби ця галявина існувала, то вона його не зробила би молодшим. Але навіщо було так жартувати? Зрозуміло, якби жартували над людиною, яка в це вірить. Але хіба є смисл жартувати над скептиком?

Вночі Сергію наснився дивний сон. Він йшов серед дерев. Що він там робив, він не знав. Він просто йшов. Навкруги було темно, хоча був день, — крони дерев не пропускали сонячне світло. Десь далеко попереду завивали вовки, тому Сергій вирішив повернути назад. Через деякий час він наштовхнувся на сонячну галявину. Там стояли сивий бородань, бабця та увесь клуб любителів дивного. Вони мовчки посміхалися, і жестами кликали до себе. Але Сергій вирішив не йти до них. Він пішов назад, туди, де вили вовки. Проте через певний час він знову прийшов до тієї ж самої галявини. Там все ще стояла мовчазна компанія і мовчки кликала до себе. „Дивно, я ж ішов прямо” — подумав Сергій. Він не хотів іти до бороданя, тому побіг подалі від галявини. Відбігши достатньо, зупинився. „Треба йти на північ” — промайнула думка в голові, і Сергій спробував визначити, де північ. Мох росте з північної сторони стовбура... але тут всі стовбури вкриті мохом з усіх сторін, до того ж рівномірно! Так де ж північ? Дивно, і сонце в зеніті, причому знаходиться прямо зверху, без жодних відхилень вбік. Як на екваторі… Сергій побіг, сам не знаючи куди, але прибіг до галявини. Вона його не відпускала, тепер в нього сумнівів не було. Він все бігав і бігав, постійно натикаючись на ту саму сонячну галявину. Він кричав, але ті, хто був на галявині, мовчали. Та навіть луна мовчала! І тільки вовки завивали…

Сергій прокинувся, увесь мокрий від поту. Була друга ночі… він лежав, дивлячись на стелю, доки не заснув. Він би забув про цей сон, але наступної ночі все повторилося. Він знову був у лісі, один, серед дерев. І знову не міг піти подалі від тієї світлої галявини. Тільки цього разу мало того, що його жестами закликали до галявини, його й гукали. „Сергію, не йди далеко, бо заблукаєш!” — доносилося до нього. „Сергію, йди до нас, тут тепло й затишно!” Наступної ночі сон був передбачуваний — галявина, та сама галявина. Сергій знову намагався від неї відбігти якомога далі, та в нього нічого не виходило. Його не пускали вовки. Вони не наважувалися підійти ближче ніж за сто п'ятдесят метрів до галявини, і чекали, коли Сергій підійде до них. Куди б він не біг, вовки його там вже чекали. Вони так і хотіли накинутися на нього, але якась невидима межа їх стримувала. “Переступиш межу — і ти труп”, — крутилася думка в його голові. Сергій побіг в інший бік, сподіваючись не побачити там вовків. І, дійсно, їх там не було. Зітхнувши з полегшенням, він побіг щодуху прямо, не озираючись, та пробіг небагато. Попереду була величезна зграя вовків, довелося вертати. Сергій біг ще швидше, вовки гналися за ним... раптом його вкусили за ногу... Сергій прокинувся. Була друга ночі...

Так не може продовжуватися. Що може бути страшнішим за жахливий сон, який щоночі повторюється? Сон, який з кожною ніччю стає все більш і більш жахливим. Сергій лежав, дивлячись на білу стелю, боячись закрити очі. Він боявся заснути, бо знав, що побачить, вірніше він здогадувався, що може побачити уві сні. Як тільки Сергій думав про сон, його зазвичай бідна уява малювала жахливі картини, як ніколи такі реалістичні, що навіть думати про сон було лячно. Правду кажуть, очікування смерті гірше самої смерті. Тому так не могло більше продовжуватися. Через недосипання Сергій ввесь день ходив сонний, реакції були вповільнені, як і думки. Ці сни впливали на все його життя. “Треба щось робити”, — промайнуло в голові. “Треба щось робити”, — прошепотів Сергій сам до себе. Але що? Від снів не втечеш. Може, причина його снів — страх перед невідомим. Адже не просто так Сергій прийшов на те зборисько любителів побазікати про надприродне. Може коріння проблеми знаходиться у підсвідомості? Він міг тільки здогадуватись, чому йому почали снитися ці сни. Невже галявина кличе його до себе? Чи, може, це дивна бабця вплинула так на нього? Що б не було причиною, а відвідати галявину, напевне, потрібно. Можливо, це допоможе, можливо — ні. Але навряд чи це зашкодить. Як казав бородань, потрібно лише прийти туди, і все. Це ж краще, ніж пити усіляку гидоту чи приносити жертви... Усе, вирішено. “Зранку вирушаю”, — сказав сам собі Сергій, продовжуючи дивитися на стелю.

3.

Невеличке село М. знаходилося біля ставу. Ох і гарно ж там влітку! З одного боку поле, засіяне золотавим житом, з іншого — ставок, на березі якого місцеві хлопці рибалять, поки ще рано. А коли сонце добре прогріє землю, прийдуть бажаючі купатися; з іншого боку озера є чудове місце, де пишні крони столітніх дерев дають тінь, таку необхідну у спеку. В самому ж селі багато дерев... яблуні, груші, вишні, сливи, горіхи... як тут було гарно навесні, коли усе це квітнуло...

Сергій проходив селом, прямуючи до лісу, який був поруч. Хати в місцевих тут були різні. В кого цегляні, в кого ще глиняні були, але глиняна хата тут — велика рідкість. За селом був степ, де випасали худобу. Прохолодний вітерець дув зі ставу, колишучи золотаво-зелену траву та квіти. Отам, за озерцем червоних маків, хлопчина років десяти випасав корів; Сергій підійшов до нього, щоб спитатись про галявину.

— Ні, ніяких галявин тут нема. Хоча батько далеко в ліс кажуть не ходити.

Можливо, батько щось знає? Чи галявини тут просто нема? Як би там не було, а відступати вже пізно.

Трохи далі степ впирався в густий листяний ліс. Десять хвилин, і Сергій дістався лісу, в якому, можливо, є ота дивна галявина. Зайшовши до лісу, на душі в його зразу ж стало легше. Хоч ніби він і не думав про свої сни, промені сонця, які пробивалися крізь листя дубів, кленів та ясенів, тішили душу світлом, якого так не вистачало уві снах. Бородань сказав, що треба йти прямо, а дійшовши до беріз, повернути направо. Дійсно, незабаром вдалині з'явилися берези. Берези росли негусто, тому там було ще світліше, ніж раніше. Із посвітлішанням навкруг і настрій покращився. Як і казав бородань, Сергій повернув праворуч, і пройшов вже доволі велику відстань, проте ніякої галявини вдалині видно не було. Навкруг — ті самі клени, ясені та дуби.

Сонце вже піднялося вище, навкруг трохи потеплішало. Проте, через певний час, незважаючи на те, що сонячні промені так само пробивалися крізь крони дерев, стало прохолодніше. В обличчя подув вітерець, спочатку легкий, а потім все більш і більш сильний. Ще трохи, й сильний вітер не давав іти; Сергій просувався вперед дуже повільно. Та й прохолода переросла в такий мороз, що стовбури та нижнє гілля дерев вкрилися інеєм. І це влітку! Так продовжувалося тридцять хвилин чи годину... а може десять чи двадцять хвилин, адже при такій малій швидкості просування й час біг дуже повільно. І ось, коли Сергій вже був ладен здатися, він побачив світло попереду. Так, це була сонячна галявина, та сама сонячна галявина, від якої він постійно тікав уві снах.

Вийшовши на галявину, Сергій нарешті відчув тепло. Як же тут тепло й затишно! Його переповнювала радість, адже він таки зробив це, він знайшов цю галявину. Вона була така ж, як і в його снах, тільки ні сивого бороданя, ні бабці, ні клубу любителів таємничого тут не було. Сергій присів на теплу траву; він дуже втомився, поки сюди добирався. Треба було трохи перепочити, а потім вирушати назад.

Цікаво, думав Сергій, чи допоможе ця подорож? Чи перестануть снитися ті сни, яких він так боявся? А довголіття? Чи дійсно достатньо лише прийти сюди, і десять років без старіння гарантовані? Навряд. Якось усе надто просто. Так, усе аж занадто просто. Він прийшов на галявину, але ж це, напевне, не все. Мав бути якийсь знак чи що... Невільно Сергій подумки спитав: “Ну і що далі?”

Раптом неподалік від Сергія щось яскраво спалахнуло. Одночасно усі звуки навкруги зникли; це схоже на контузію... Небо закрилося темними хмарами, навколо потемнішало. Сергій зрозумів: це була блискавка. З іншого боку галявини вдарила ще одна, неподалік від неї — іще одна, посередині галявини — іще... Раптом, хоч слух його ще був притуплений, він почув крик: “Тікай!!!” Він вибіг з галявини, пробіг метрів двадцять, і зупинився від подиву. Він був у хвойному лісі. “Не може бути!” Сергій оббіг навколо галявини, та навкруги були лише ялини та сосни. Подив переріс у страх: стовбури дерев були вкриті густим мохом. З усіх сторін, як у снах. Сергій стояв, не знаючи, що робити, куди йти, куди бігти. Він боявся відійти далеко від галявини, адже там могли бути вовки. А могло й не бути вовків... Він не міг їх почути, тому краще поки залишатись біля галявини. Безглуздо було вірити, що якась невидима межа стримуватиме можливих вовків, але думати, що це так, було спокійніше.

Раптом він почув гаркання. Слух повернувся. Сергій кинувся подалі від цього звуку. Це, напевне, були вовки. Він біг якомога швидше, та звук цей дуже швидко наближався. Гарчання було все ближче й ближче... раптом Сергій відчув, як вовк вчепився в його ногу. Сергій впав. І тиша... Навколо нікого не було. Сергій був сам серед сосен та ялин, та й нога його була ціла. Та не довго насолоджувався тишею — знову він почув гарчання і, що важливіше, побачив вовків. Велика зграя бігла на нього, Сергій тікав від них, і тепер йому вистачало швидкості, щоб не бути наздогнаним. Він навіть почав відриватись, та довго так тривати не могло. Хоч страх і відкриває додаткові ресурси організму, вони теж рано чи пізно вичерпуються. Сергій біг все повільніше й повільніше, і вовки починали наздоганяти. Ось вони вже близько... Сергій забіг на невисокий пагорб, і вовки забігли за ним, він стрімко спустився з пагорба, вовки — теж, перестрибнув через невеличкий рів — і вовки за ним. Невідомо за що, але Сергій перечепився і впав, втративши свідомість.

4.

Сергій відкрив очі. Перед ним була морда вовка, який хижо дивився на нього. В очах потемнішало... Невідомо, скільки Сергій ще пролежав непритомний, але коли знов відкрив очі, нікого навколо не було. І хвойних дерев теж не було. Був той самий листяний ліс, неподалік ті самі берези. Навкруг тихо та темно... І знову він втратив свідомість.

Сергій ішов селом, тим самим селом, яким ще зранку йшов до лісу. Дорогу освітлював повний місяць, оточений ясними зорями. На небі жодної хмаринки... Сергій розглядав небо, і ніяк не міг збагнути: як він тут опинився? Останнє, що він бачив над головою — це крони дерев, а тепер чисте зоряне небо. Та й куди ішов, він не знав. Просто йшов уперед, не зупиняючись. Десь там, далеко, гавкали пси, десь чувся спів... Проминали хати, деревця, криниця... все ніби пливло йому на зустріч; він йшов повільно, точніше, ноги його несли уперед. І спокій, нічого більше. Ні страху, ні подиву, нічого крім спокою.

Сергій поглянув праворуч: там була хата зі світлом у вікнах. “Спали її!” — хтось крикнув йому. Сергій обернувся — нікого. Лише тиша, яку іноді порушували пси. Він знову поглянув на ту хату. “Зайди та вбий їх!” — хтось крикнув знов. Навколо не було нікого. Може в кущах? Сергій кинувся до кущів — там нікого не було. Хтось засміявся... Хто це? Що це? Він не знав... може це жарт, лише дурний жарт?

— Він думає, я жартую, — прошепотів хтось, — ніби мені нема що робити, як жартувати.

— Хто це?!! — Крикнув Сергій, та у відповідь лише загавкали собаки.

Навколо нікого, голос іде невідомо звідки... Сергій був у розпачі: ліс, галявина, вовки, а тепер і невідомий голос... Він побіг, а голос продовжував: “Спали село, спали його! Спали, кому кажу! Спали негайно!!!” Голос наказував знищити все, повз що Сергій пробігав. Він мав зрубати столітні дерева біля ставу, потруїти рибу в ставу, і дочекатися рибалок, щоб теж їм щось вдіяти. Голос не замовкав... це була не людина, Сергій це вже зрозумів. Цей голос був у нього в голові. Від нього не втечеш... Сергій почав зупинятись, як раптом в очах потемніло.

Відкрив очі він у світлій кімнаті. Білі стіни, біла стеля, біле світло у вікні з білою рамою... біле ліжко, на якому він лежав, білі зачинені двері. І на ньому біла гамівна сорочка. Сергій підвівся, підійшов до вікна та поглянув на лікарняний двір. Був світлий літній ранок, на небі ні хмаринки...

Незабаром до палати зайшла медсестра.

— Час пити ліки, — лагідно промовила вона.

— Які ліки?

— Ті, що ви приймаєте. Ваші ліки.

— Як довго я тут? Як довго я приймаю ліки?

— Тиждень.

Тиждень! Цілий тиждень Сергій вже тут. Це подіяло на нього як холодний душ. Тільки зараз в голові закрутилися питання. Як він сюди потрапив? Чому він сюди потрапив? Чому він в гамівній сорочці? Він не знав. А хто про це міг знати? Лікар, його лікар. Авжеж, лікар має знати усі обставини доставки пацієнта сюди.

— Я хочу побачити лікаря.

— Лікар скоро до вас прийде. — Відповіла медсестра так, ніби намагалася його заспокоїти. Чи йому це тільки здалося? — Прийміть ліки.

— Скажіть чесно: я від них не засну?

— Ні, не заснете. — Відповіла медсестра заспокійливо.

Сергій взяв дві таблетки, та проковтнув їх, запивши водою. Засне він від ліків чи ні, Сергій не знав. Але не прийняти їх він не міг. Залишалося сподіватися, що медсестра сказала правду, і чекати лікаря.

Лікар прийшов через півгодини. Високий, немолодий чоловік, та що там немолодий, вже сивий, хоча на голові ще було достатньо й чорних волосків. Він суворо поглянув на свого пацієнта та спитав:

— Ну що, заспокоїлись?

— Тобто? — Відповів питанням на питання пацієнт.

— Невже не пам'ятаєте вчорашній день? Як ви кричали, як ви мені погрожували...

— Чесно кажучи, я нічого не пам'ятаю.

— Отакої, — промовив лікар задумано, — раптова амнезія...

— Лікарю, скажіть, як я сюди потрапив.

— Вас застали за “зрубуванням” дерева... — Почав лікар свою розповідь. — Ви зупинили автомобіль і побили мало не до смерті його водія. Ви били його кулаками, потім ногами. Ще трохи, і його б не врятували. Потім ви його облишили та, відкривши багажник, дістали інструменти, не знаю навіщо розкидавши їх біля авто. Серед інструментів обрали найбільший, який був, — газовий ключ. І почали “рубати” ним найближче дерево. Результату, звичайно, майже ніякого — ви лише обдерли кору. Так вас і знайшли. Люди, що проїжджали тою дорогою, помітили червоний автомобіль, розкидані інструменти, побитого чоловіка на дорозі і вас, “рубаючого” дерево. Причому ви ні на що не реагували, продовжуючи “рубати”.

— А що далі?

— Далі... через міліцію вас направили сюди. Задоволені? — Лікар задав риторичне питання, бачачи, що пацієнт не в захваті від почутого.

— А далі що? Що я тут роблю цілий тиждень?!

— Заспокойтесь, тільки заспокойтесь. — Промовив тихо лікар. — Я все вам розповім. Сюди ви потрапили в жахливому стані, ви не розуміли, що навколо відбувається. І погрози... ви погрожували всім і всьому. Ви розповідали, смакуючи кожну деталь, як знищите це місце, ви кожному розповідали про його долю після того, як до нього дістанетеся. Ви не намагалися вирватися, втекти, ні, в цьому ви були мирні. Але з вашим красномовством мало хто зрівняється. Наступного дня ви напали на медсестру і добряче побили санітарів. Після цього на вас надягнули цю гамівну сорочку...

— Але ж сьогодні я спокійний.

— Так, можливо, ліки подіяли. Хоча ви їх приймаєте вже восьмий день... Чому вони раніше не діяли?

— Не знаю. То, може, знімете цю сорочку?

— Можливо, якщо ви будете спокійним ще кілька днів.

Сергій розумів його. Лікар не може ризикувати, він має спочатку пересвідчитись, що цей стан не повториться, а тільки тоді вже прийняти рішення стосовно гамівної сорочки. Сергію тільки залишалось сподіватися, що її знімуть, йому тільки залишалось сподіватися...

“Вбий цього гада, він тебе залікує!” — раптом хтось прошепотів. “Стукни його головою... вдар його ногою...” Сергій заплакав... це починається знов...

5.

— Дивна річ... — Промовив лікар до свого колеги. — Цей пацієнт дуже дивний.

— Так, я такого теж ніколи не зустрічав.

— Він чує голос, який наказує нищити все, що він бачить. Потім, через деякий час, він стає некерованим, починає погрожувати, кидається на людей. А через кілька днів він раптом стає спокійним, причому нічого не пам'ятає про свої вибрики. Говорить розумно, поводить себе як здоровий. Але вже через кілька годин все починається знову.

— А як лікування?

— Отож бо, що лікування не допомагає. Навпаки, від ліків йому стає ще гірше. Виходить, його треба просто тримати зв'язаним, і не давати ніяких ліків...

— Не може бути. Треба підібрати ліки, які йому підходять.

— Вже пробував. Результат той самий. Ліки, які мають покращити стан пацієнта, насправді лише погіршують його. Як це пояснити, не знаю. Це якийсь особливий пацієнт...

Дійсно, Сергію було не солодко. Від ліків голос скаженів, ставав ще більш нестерпним. Пацієнт не міг таке терпіти, і він намагався позбавитись від нього. Голос блукав по тілу Сергія. Він лунав то з лівої руки, то з правої, то спускався в ноги. Чи можна позбутися цього голосу? Ні, але людина у відчаї здатна на все. Сергій бив руками і ногами об стіну... Якщо голос лунав з правої ноги, він бив правою ногою у стіну, якщо з лівої — лівою, якщо голос лунав з рук, бився спиною... В результаті його, побитого, зв'язали так, щоб він не міг собі нашкодити. Та це його не тішило, адже життя його було нестерпним. І лише коли він спав, йому було добре... Якщо раніше він боявся заснути, то тепер сон був для нього єдиним порятунком, порятунком від того жахливого буття, на яке перетворилося його існування. А чи єдиним?

— Пристрельте мене, — сказав Сергій своєму лікарю. — Пристрельте мене, благаю!

Та лікар не міг цього зробити. Хоч він і розумів, що для такого невиліковного хворого найкращий варіант — евтаназія, він розумів, що це зробити він не зможе. Та й закон йому не дасть.

— Тоді хоч дайте мені снодійне, щоб я постійно спав. — Продовжував пацієнт.

Та лікар мовчав. На якій підставі він дасть пацієнту снодійне? Ні, ніяких ліків, так буде краще. Але пацієнт домігся свого. Коли голос з'явився знову, Сергій почав кричати. Він кричав так голосно й так довго, що мало не зірвав голос. І йому таки дали снодійне, щоб він заснув...

Так, без жодної надії, у розпачі, та уві сні, проходив час. Повільно, ледь помітно... І так проходило літо, за ним осінь, потім зима, весна, і знову літо, й осінь, і так далі. А голос не замовкав. І лише у снах Сергій був вільний від цього жаху. Він жив снами, він жив у снах. Але чи снами були його сни? Для нього його реальність була лише жахливим сном. Невідворотним сном, таким необхідним для нього, для його життя...

6.

Сергій прокинувся у світлій кімнаті. Був чудовий літній ранок, і біле світло у вікні з білими рамами лагідно освітлювало білі стіни, білу стелю, біле ліжко, білі двері... Все так, як у перший день в лікарні, який він пам'ятав. Навіть голосу не було. Сергію на мить здалося, що це сон... Та ні, це насправді. “Голос може з'явитися через годину, через дві чи через три”, — подумав Сергій, і по шкірі пробігли мурашки. Одна думка про те, що на нього чекає, його лякала. Але інших думок в нього не було. Він чекав... чекав на голос... чекав годину, чекав дві... Та навіть ввечері голос не з'явився. Страх змінився радістю. Голос покинув його! Лікар не був таким оптимістом, проте, дійсно, навіть через тиждень голос не з'явився. Стало зрозуміло: Сергій “вилікувався”, точніше став здоровим. Без ліків.

...Сергій їхав додому. Ще вчора — пацієнт, сьогодні — вже вільна, а головне здорова, людина. Так довго очікуваний ковток волі сп'янив його, і нові враження нахлинули некерованим цунамі. Як же тут все змінилося! Скільки років пройшло? Десять... Десять літ пройшло з того часу, як він в останнє бачив рідне місто. Як же за ці десять років усе змінилося! Він не впізнавав своє місто. І сусіда свого теж ледве впізнав. Авжеж, десять років пройшло... Проте сусід його впізнав одразу ж.

— Сергій, здоров будь! Ти повернувся?

— І вам здоров'я! Так, повернувся...

— А я тебе одразу впізнав. Ти ані трохи не змінився.

Сергій не зміг приховати подиву. Виходить, сивий бородань сказав правду?! Пройшло рівно десять років від того часу, як Сергій відвідав сонячну галявину. Десять років... І він не постарів, він такий же молодий. Але ж якою ціною йому дісталося таке довголіття...

Сусід хотів спитати ще щось, але Сергій відмахнувся від нього і пішов далі. Зачинивши двері своєї квартири, він сів на крісло й став роздивлятись свої фотографії. Він довго розглядав своє обличчя на фото, намагаючись запам'ятати, як він виглядав десять років тому. Потім підвівся, підійшов до дзеркала і довго розглядав своє відображення... він дійсно не змінився. Ніби й не було цих десяти років, ніби це був лише сон, жахливий сон, від якого Сергій нарешті прокинувся. Таки бородань правду сказав. Але ж яку ціну Сергій за це заплатив... Ця думка крутилася в голові, не даючи спокою. Яку страшну ціну він заплатив... страшну ціну, страшнішу за смерть. “Чому, на твою думку, ніхто туди вдруге не приходить?” — згадав він слова дивної бабці. Тепер він знав, чому. Тепер він знав.

Вночі йому наснився сон. Він сидів на золотавій траві, яскраво світило сонце. Було тепло, тихо та затишно. Навколо росли дерева... це був ліс! Густий сосновий ліс... Сергій все зрозумів; він побіг до дерев, побіг далі, потім зупинився. Його кликали назад. Він чув голоси сивого бороданя, дивної бабці, ще якихось людей, з якими якось давно дискутував... і свій власний голос! Галявина знову кличе...