вторник, 22 марта 2011 г.

Спалах

Темно-синє небо спалахнуло яскраво-білим сяйвом. Почалася люта гроза. Вітер ганяв хвилі зеленої пшениці, свистів у вухах, завивав. Повітря наповнилося пилом з дороги неподалік, дихати стало важко... Та його швидко промили важкі дощові краплі, які не падали, ні, вони літали, хаотично літали. Вітер носив краплі зі сторони в сторону, розбиваючи їх на дрібні бризки, б’ючи з силою в обличчя Віталія.
Віталій брів полем додому, як раптом небо вкрилося темними хмарами. Спочатку воно стало темно-синім, потім — чорним, стало темно, як вночі, хоч до заходу сонця було ще декілька годин. І лише блискавки раптово виривали з темряви бурхливе море пшениці, того, хто швидко йшов цим темно-зеленим морем, і чорно-сині хмари, яким, здавалось, вітер не був страшний. В небі спалахували дерева, горизонтальні віти яких тягнулися, скільки вистачало погляду, вигинаючись, переламуючись, розгалужуючись, білі, яскраві. І грім, гучний грім бив по вухах. Здавалось, що десь там, над важкими хмарами, йдуть бойові дії, але жодна зі сторін не може взяти верх, не може підсмажити іншу, і кінця-краю тому не буде...
Одна з гілок древа блискавиць вдарила в землю недалеко від Віталія, потім, лівіше, ще одна, потім іще... Блискавиці били в землю, поступово оточуючи його, аж допоки одна з них не пронизала його тіло. Тіло перестало відчуватися, світло стояло перед очима яскравою стіною, не було ні думок, ні відчуттів. Так пройшло п'ять хвилин, а може і година... Віталій сидів посеред пшениці, якою грав лагідний вітерець; був чудовий ранок.
І як це встигла пройти ціла ніч? Віталій не знав відповіді. А ще щось тут було не те. Тільки от що? Те ж саме поле, та сама пшениця, те саме... Сонце! Воно зійшло на заході. Як таке могло статися? Віталій не міг знайти відповіді на це питання, і вирішив, що це все ефект від блискавки. Це не зі світом, це з Віталієм щось не так. Він пішов далі, додому, там, напевне, вже хвилюються.
Віталій ішов вже майже годину, а поле все не закінчувалося: вже давно мав бути ряд тополь, а за ними яблуні, та жодних дерев не було. Він зійшов на пагорб та огледівся — куди не глянь, усюди поле. Зелене море пшениці, зелені хвилі на ньому, і небо, блакитне небо. Таки щось не так із цим світом. Що сталося? Де він? Питання розривали Віталія, відчай охопив його міцно, і він мало не заплакав. Чуже сонце, чуже небо, чужа пшениця. Світ, такий гарний світ, але такий чужий і невідомий. Пройшло іще кількадесят хвилин, і Віталій був готовий іти далі. Він ішов, готовий до пригод, цікавість переповнювала його. А поле все тягнулося й тягнулося... здавалося, що вся планета — суцільне поле.
Нарешті спереду справа, на лінії обрію, з'явився ліс. Та погляд Віталія прикувало інше, те, що вимальовувалося зліва: з-за пагорба виглядала округла верхівка якоїсь кам'яної споруди. “Будинок!” — промайнуло в голові, і Віталій побіг. Він біг, біг так швидко, як міг... а потім зупинився. Він побачив вдалині величезне крісло, а біля нього, подалі, ще одне, і ще. Вони утворювали коло, в центрі якого знаходився величезний стіл. Було важко оцінити їхні розміри, але здавалося, що висота крісел — поверхів із десять. Віталій спробував уявити розміри тих, хто міг би сидіти в цих кріслах, і його охопив страх. Страх стискав його груди, і серце завмирало. Хотілося бігти. Бігти звідси якнайшвидше! Але куди? А раптом тут усюди живуть велети? Раптом тут є тільки велети? Земля велетів та пшениці...
Як і раніше, страх скоро минувся. Віталій довго прислухався, але було тихо. Нікого тут не було, тільки Віталій, і вітер. Ще трохи, і цікавість взяла своє: він рухався уперед, до крісел. Величезні, з гарного блакитно-сірого каменю, вони гнітили своєю величчю, від них затамовувало подих, і слів не було, щоб виразити враження від споглядання цих споруд. Здавалося, вони монолітні, висічені з цільних шматів скелі; елегантні форми вражали своєю плавністю. Поруч із ними Віталій відчував себе слабким та беззахисним, а ще надзвичайно самотнім. Тут навіть велетнів не було... хоча із ними бачитись він не хотів.
Віталій підійшов до крісел ближче, і сильно здивувався: на нижній їх частині він помітив барельєфи, на яких були зображені... люди! Зображення висотою з метр розповідали про життя цих веселих та життєрадісних людей. Ось вони засівають пшеницю, а ось вони біля лісу, ось вони з повагою дивляться кудись вгору, а далі йде барельєф з будівництвом... Віталій ішов уздовж барельєфів, розглядаючи зображені сцени, аж допоки не натрапив на драбину, що вела догори: хтось вміло зробив рівномірні виїмки в камені крісла, і таким чином утворилися сходи. Не довго думаючи, Віталій почав підніматись драбиною; він долав метр за метром, намагаючись не дивитися вниз, і думав: куди поділися всі ті люди? Веселі обличчя, величні звершення, а нікого нема. Може, вони живуть десь в іншому місці? В будь-якому разі, з крісла можна буде роздивитися, що робиться навкруги.
Драбина вивела на величезне сидіння, з якого нічого не можна було роздивитись: з одного боку була спинка крісла, з іншого — стіл на одній могутній ніжці, а біля нього іще два крісла. Стільниця знаходилась трохи вище за сидіння, і на її боках можна було роздивитися грубі візерунки неймовірної краси та складності. Вони так контрастували із барельєфами внизу, що складалося враження, ніби барельєфи створювались для людей, а візерунки — для могутніх велетів. Чи то просто барельєфи створювали люди, а візерунки — велетні.
На спинці крісла виднілася іще одна драбина, що вела на саму верхівку спинки. Піднявшись наверх, Віталій побачив поле, зелене поле аж до обрію. Вітер приємно віяв у обличчя, і на душі було напрочуд легко. Здавалося, ніби це сон, чудовий дивний сон, від якого чомусь не хотілося прокидатись; знаходитися нагорі було набагато приємніше. Віталій сів, звісивши ноги, і насолоджувався теплотою каменя, сонячним теплом, лагідним вітерцем... Нікого не було видно, і це чомусь не хвилювало, навпаки, так було навіть спокійніше. Він сидів так, легко примруживши очі, можливо десять хвилин, можливо більше, аж раптом на лінії обрію побачив світло. Воно з'явилося на мить, і одразу зникло. Що то було? Хто зна...
Ще трохи, і Віталій спустився донизу, далі оглядати барельєфи. Настрій одразу ж погіршився, атмосфера знову стала гнітючою. Хотілося повернутись назад, нагору, але він пересилив себе, і пішов далі уздовж барельєфів. Віталій повернув за кут крісла, і натрапив на двері. Вони були того ж кольору, що й крісло, і на них так само було зображене життя людей, тільки це вже було викарбувано в металі. Віталій поглянув на двері, і його охопив сильний страх; він так хотів зустріти людей, а тут, коли це може статися, він раптом злякався. Що чекало за дверима? Він не знав. Віталій прислухався, але нічого не чув. За дверима, здається, було тихо. Нарешті, страх відступив, і Віталій обережно відчинив двері. Всередині було тихо і темно; лише довга смуга світла тягнулася від входу вглиб. Віталій тихо ступив уперед, потім зробив іще один обережний крок, іще і іще. Це було величезне помешкання; все тут було дерев'яне: столи, ліжка, підлога, стеля, драбина, що вела на верхні поверхи. Меблі були вкриті товстим шаром пилу — тут давно ніхто не жив. Чому? Чому люди взяли і покинули це місце? Не було видно, щоб вони поспішали, чи щось сталося погане — тут панував ідеальний порядок. Але одного разу хазяї просто не повернулися додому. Що з ними сталося?
Покинутий порядок гнітив Віталія, і він вийшов та побрів світ за очі. Він ішов понурений, важкі думки крутилися у нього в голові. Що тут сталося? Куди зникли всі люди? Він не знаходив відповіді. Віталій пройшов, може, із кілометр, аж тут поглянув прямо та застиг від подиву. Десь там, далеко, ішли велетні: двоє великих і один менший. Ноги їхні були величезні, грубі, тулуби звужувалися догори, плавно переходячи у яскраві стовпи світла. Було важко сказати, були в них голови, чи ні. Чи може стовпи світла — це й були їхні голови? Спочатку вони йшли уздовж обрію, а потім повернули у напрямку крісел. Було чути, як велети спілкувалися — звуки ці були приємні, віддалено схожі на цвірінькання. Велетні йшли плавно, кожний їхній рух був повний грації; вони ніби летіли над землею, м'яко перебираючи ногами. Віталій задивився на це дійство, не помітивши, як велети швидко до нього наблизилися; вони були ще далеко, але, з огляду на їхні розміри, вони були надзвичайно близько. Раптом один із них помітив Віталія: стовп світла зігнувся та направився в його бік. Велет загудів, здавалось, що це він так заревів. Віталій стрімголов побіг; він біг так швидко, як міг, а позаду чулися важкі гупання — велет його наздоганяв.
Піднявся сильний вітер; він дув Віталію в обличчя, так, що було важко бігти. Вітер все зростав і зростав, посилювався й посилювався, аж поки бігти вже не виходило — кожен крок вже давався нелегко. Віталій обернувся: велет теж повільно йшов. Аж раптом з голови-стовпа вирвався промінь світла, направлений у небо, і за вже мить Віталія вдарила блискавиця...
...Важкі дощові краплі били у обличчя: лютувала гроза. Було темно від чорних хмар, хоча до заходу ще декілька годин. Віталій сидів сам посеред поля. Скільки він там сидів, він не знав — єдине, в чому він був впевнений: він вдома...

четверг, 10 марта 2011 г.

Тайный агент

Первая часть

Укол
На столике перед тайным агентом лежали шприцы, ампулы и коробочки, предназначение коих было окутано тайной. Всё, что было ясно – что-то из этого вколют самому агенту.
– А что мне вколют? – Поинтересовался агент.
– Пока не знаю. – Спокойно ответил профессор.
– А что мне могут вколоть?
– Например, сыворотку лжи. – И профессор указал на коробочку, на которой красовалась надпись: «DRUG PARTIZANA».
В помещение вошли люди в чёрном, и один из них что-то прошептал профессору на ухо. Сумасшедший профессор взял бутылочку, шприц, и вколол агенту какой-то препарат.
– Тебе повезло. Это «повторятор». Через час ты начнёшь «повторять» всё, что видел, слышал и думал. А теперь тебе пора на пробное задание, чтобы потом рассказать нам в точности всё то, что ты там увидел и услышал.
– А не проще ли использовать гипноз?
– Точно, ты прав. Значит, эксперимент отменяется. Иди домой, отдохни.
Растерянный агент шёл по улице. «На столике перед тайным агентом лежали шприцы, ампулы и коробочки, предназначение коих было окутано тайной» – вырвалось у него из уст. «Началось!» – подумал агент. Он говорил и говорил, неспособный остановиться... «Растерянный агент шёл по улице. "На столике перед тайным агентом лежали шприцы, ампулы и коробочки, предназначение коих было окутано тайной" – вырвалось у него из уст. "Началось!" – подумал агент». Агент отчаянно заорал.


Сон
Однажды тайному агенту приснилось, что никакой он не тайный агент, а самый обычный человек. Сперва это его удивило, ведь обычно ему снилось, что он – тайный агент. Но потом он решил, что то были сны и неправда, а вот сейчас – настоящая, неподдельная жизнь. Потому что для него, простого человека без таланта и подготовки, стать тайным агентом точно невозможно. И он продолжил жить как обычный человек, позабыв о тех снах. Но однажды к нему подошли.
– Не хотели бы вы стать тайным агентом? – Спросил высокий блондин.
«И тут они до меня добрались!» – подумал обычный человек.
– Не молчите, пожалуйста. – Продолжал высокий блондин.
«Что делать? Они же меня убьют, если откажусь!» – вертелось в голове. Обычный человек медленно кивнул, и они уселись на лавочке в парке. Блондин был умелым вербовщиком, он рассказывал, как это интересно, как это высокооплачиваемо, как это беззаботно быть тайным агентом. Он говорил и говорил, а обычный человек всё слушал и слушал, иногда позёвывая. Его клонило в дремоту, и наконец он отключился.
Он открыл глаза, оглядел комнату, и понял, что он – тайный агент. «Ну вот, я снова вижу этот сон...» – вырвалось у него из уст.


Талант
У тайного агента был тайный талант: он был лунатиком! И это его весьма забавляло в детстве. Сперва он обожал слушать россказни людей, неожиданно обнаруживших его лунатизм. Потом ему понравилось по ночам делать вид, будто он ходит во сне. Получалось это у него так хорошо, что даже самому агенту порой было сложно понять, ходит ли он во сне или только делает вид, что ходит. А потом он стал тайным агентом — хотя он в этом очень сомневался, ведь тайным агентом он был всегда — и стал использовать свой дар по назначению. Во сне он с лёгкостью ходил по карнизам, карабкался по стенам и вообще делал много чего такого, что в трезвом уме не сделал бы ни за что. За это его умение агента в агентстве уважали, а сумасшедший профессор всё пытался узнать, в чём же секрет такого таланта. Но тайный агент молчал, как рыба. На то он и тайный агент...


Экстра
Однажды тайного агента послали на очень важное задание: ему предстояло стать самым настоящим экстрасенсом. Вообще-то он и до этого имел некие способности, но о них никто не знает, посему они не в счёт. А вот сейчас ему необходимы настоящие, такие, что хоть на битву посылай. Правда, битвы экстрасенсов он боялся — ему даже кошмары снились, что вот он, проходит испытание за испытанием, а потом бац — и соперники чувствуют, что он — тайный агент. И пол-ночи он, уставившись в потолок, думал: а может ну их, эти экстраспособности? Но сумасшедший профессор эти страхи не разделял, а только хихикал при мысли, что вот он, скоро, испытает на тайном агенте все свои препараты. И вот настал день Икс... Агенту сделали укол. Не подействовало. Потом второй. Не помогло. Затем третий. Всё перед глазами поплыло, агент отмахнулся, и стол в двух метрах от него вдруг сдвинулся с места. Профессор захихикал; все удивились, но не сам агент — он в шоковых ситуациях проделывал подобное не раз.
— Эврика, эффект дала смесь препаратов, вколотых в нужных количествах и с определёнными интервалами! — Радостно воскликнул сумасшедший профессор. — Я б и не догадался!
— И?
— Это неизведанная область. Надо провести эксперименты с разными комбинациями. Много экспериментов.
— Тайный агент, ты остаёшься в лаборатории на месяц-два.
Профессор захихикал от радости.


Мост
Тайный агент шёл по ночному мосту; ничто не предвещало неприятностей, хотя он к этому привык. Вдруг он увидел силуэт девушки, собирающейся прыгнуть вниз. «Что-то тут не чисто» – подумал тайный агент. И действительно, девушка была вся вымазана в грязи. «Точно, не чисто!» – прошептал он себе под нос. «Засада?» – вертелось в голове.
«Не подходите, не то прыгну!» – крикнула девушка. «Засекли!» – подумал агент. Деваться было некуда. Разве что с моста. Тайный агент шагнул на край... «Нет, не надо! – Закричала девушка. – Пожалуйста, не надо!» Но было поздно. Раздался крик, и вслед за агентом прыгнула она... «Хоть искупается» – улыбнулся агент.

Третья часть 

воскресенье, 27 февраля 2011 г.

Ужас

«Мы должны выжить любой ценой. Да, мы должны. Они... они... они так ужасны! Даже в кошмарах мне не виделось такое, хоть они мне и часто снились перед основанием колонии в этой богом забытой земле. И почему я не отказался? Почему я не отказался?! Надо было прислушиваться к своим снам. Хотя даже в них я не видел такого ужаса. Они пришли сверху, я видел их свет на фоне звёздного неба, я слышал страшный гул. А дальше... не знаю, что дальше. Искали ли они нас, иль просто прочесали землю... Силы не равны, ой не равны. От них исходит слепящий свет, он бьёт в глаза, он дезориентирует, их боевой клич оглушает нас. А оружие, оружие! Оно превосходит всё известное нам... мы быстро теряем своих. Они кровожадны, они настоящие звери... они убивают наших.. не для того, чтобы есть. Я слышал, как мои друзья корчились в агонии, истекая кровью, а они... они... радовались... Я отомщу за вас, клянусь! Им нравится убивать, да, нравится... они источают злобу. Мы должны их одолеть, только так мы выживем... Мы должны выжить любой ценой.»
А за каких-то 500 метров от него, в одном из многочисленных тоннелей под землёй, сидел враг... тяжело дыша, он считал патроны. Фонарь светил слабо, и в полутьме возникали образы мёртвых друзей... они кричали от ужаса. Мерещились твари, источающие злобу. Уже привычным было чувство ужаса, но от видений хотелось кричать, крушить и плакать. Хотелось... не моглось. Силы уже практически покинули его... патронов тоже мало... Как жаль... как невыносимо жаль, что никто дома так и не узнает, как погиб на этой чёртовой планете последний из экспедиции землян...

воскресенье, 31 октября 2010 г.

Тараканы

(Это перевод с украинского (оригинал). Перевод осуществил ap-Codkelden, за что ему огромная благодарность!)


– А-ааа-ааа!!... Помогите!
– Я вас слушаю, что случилось?
– Помогите! Зелёные человечки съели моих тараканов!!! – Прокричали в трубку на том конце провода.
Сержант усмехнулся.
– Слышишь, Брайан, а у женщины талант...
– О чем ты, Джордж? – Спросил полицейский, сидящий за соседним столом.
– Помнишь, нам звонил какой-то пьянчужка и жаловался на чертенят, которые отказались с ним пить?
– Смешная вышла история. Он ещё просил приехать... даже назвал адрес...
– Теперь женщина на зелёных жалуется...
– Почему вы молчите!!! Помогите?!! – Крикнули в трубку так, что даже Брайан смог понять, что кричат.
– Докладываю руководству. – Полицейский начал подыгрывать звонившей. – Это слишком серьёзная проблема, чтобы замалчивать её.
– Пусть пришлют сюда одну машину, лучше две... мне страшно...
– Неужели ситуация так опасна? Сколько их?
– Трое. Было...
– То есть?
– Они убежали.
– Они её испугались. – С усмешкой прошептал Джордж Брайану, а в трубку проговорил:
– Вы их испугали, выгнали?
– Я же вам сказала: они съели всех моих тараканов!
– И что?
– Они пошли искать тараканов в другое место...
– То есть сейчас у вас все хорошо?
– Как это хорошо?! Они же съели всех моих тараканов! Я не утверждаю, что это плохо, но это как-то негигиенично. Разносят всякую заразу, как крысы.
– Хорошо, мы вышлем спецотряд.
Джордж положил трубку, и смеясь, сказал:
– Смешная женщина. Чаще бы такие звонки случа...
Зазвонил телефон. Джордж поднял трубку.
– Меня атаковали марсиане!!! – Кто-то закричал так, что у него уши заложило. – Я же говорил, что они существуют, а мне никто не верил!
– А вы уверены, что это именно марсиане? – Джордж по прежнему улыбался: он не мог поверить счастью общения с шизанутыми.
– Да, а кто же ещё?!
– Ну... венериане там или юпитериане...
– Их не существует. В любом случае я о таких не слышал. А я знаю о гуманоидах все! Хотя не все...
– То есть?
– Эти какие-то странные. Вместо коров они едят...
– Тараканов! – Заржал Джордж.
– А вы откуда знаете?
– Я практикующий телепат. – Серьёзным голосом ответил Джордж. Он сказал это так убедительно, что начал гордиться собой.
– И вы...
– Да, я читаю все ваши мысли.
– Вы...
– Да, я вышлю к вам спецотряд.
– Я хотел сказать, чтобы вы сообщили о пришельцах президенту.
– Уже. – И положил трубку.
– Ты не спросил у него адрес. – Заметил Брайан.
– Я же телепат!
В тишине и скуке прошло несколько минут, и как по заказу, снова зазвонил телефон.
– Меня хотят выкрасть!
– Кто? – Разочарованно спросил Джордж.
– Вы не поверите...
– Гуманоиды? – Настроение немного улучшилось.
– Да, а вы как узнали?
– Я же телепат... Я знаю всё.
– Ой! – Трубку положили.
– Ха! Испугался! – Джордж подмигнул Брайану. – Как будто если положить трубку, я не смогу читать мысли...
– Да ты и так не можешь их читать!
– Кто его знает...
Через десять минут снова зазвонил телефон.
– Детектив отдела по борьбе с пришельцами, тараканами и прочей нечистью слушает! – Радостно гаркнул Джордж в трубку.
– Что ты себе позволяешь?!! – Голосом начальника участка крикнула трубка. – Это вам полиция, а не цирк! Ты хочешь пойти работать в цирк?!
– Нет, сэр! – Ответил Джордж, на которого слова начальства подействовали как холодный душ. Брайан смог разобрать только несколько первых слов шефа, а потом только короткие ответы Джорджа: „Нет... Да... Да... Нет... Хорошо... Есть, сэр!..”
– Он бы мне не поверил... – Сказал Джордж после того, как положил трубку.
– А что он хотел?
– Он и сам забыл...
...
– Полиция, полиция! – Кричал какой-то мужчина в трубку.
– Что случилось?
– На мой дом напали инопланетяне!
– Это что, флешмоб??? – раздражённо рявкнул Джордж.
– Ааа-аааа-аааа-аааа...!!! Это массовая атака!!! Мы все умрём!!!

***
В дверь постучали.
– Кто там? – Встревоженно спросила Рейчел.
– Это я, Маргарет.
– Почему так поздно? – Рейчел спросила только для того, чтобы удостовериться – это действительно Маргарет?
– У меня что-то странное происходит...
Рейчел открыла двери. Маргарет, соседка из квартиры напротив, выглядела напуганной.
– Ко мне приходили гномы.
– Кто приходил?
– Гномы. Ну, знаешь там, Санта Клаус, его помощники...
– А, гномы... – Рейчел наконец-то поняла. – Лето же...
– Да... И Санты с ними нет...
– А как они вошли в квартиру?
– Постучались...
Рейчел задумалась...
– Что они хотели?
...Они зашли в квартиру Маргарет. Два “гнома” стояли возле стенки, их глаза были закрыты, зеленоватые лица напряжены... Внезапно из щели между стеной и полом начали вылезать тараканы, один из “гномов” открыл глаза и начал собирать их в красный мешочек. Тараканы не убегали, более того, покорно позволяли делать с собой все, что угодно...
– Так вот где берется материал для подарков. – Прошептала Рейчел. – Чудеса...
– Пятьдесят лет живу, и только сейчас узнала...
Гномы” не обращали внимания на двух женщин, которые продолжали тихонько обсуждать их...
– А я не думала, что они зелёного цвета...
– Зелёные, я знаю.
– Представляю, какие у них олени...
– Ааааа-аааа-ааа!!!.. – За стеной послышался крик. Женщины выбежали в коридор и постучали в дверь соседней квартиры.
– Оставьте меня в покое, демоны! – Послышалось из-за дверей.
Дверь оказалась незаперта, так что соседки смогли беспрепятственно попасть в квартиру. Они увидели, как Кейт, хозяйка квартиры, вооружённая сковородкой, бегала за одним из “гномов”, который успешно уворачивался от её ударов.
– Изыди, демон!!! – Исступлённо кричала Кейт.
– Где ты видишь демонов? – Спросила Рейчел.
Кейт остановилась, замолчала, и потом выдала:
– Всё, доигралась. Больше не буду покупать китайский травяной чай...
– Это гномы. – Спокойно сказала Маргарет.
– Вы их тоже видите?!
– Ну да.
– Ааа... Так вы тоже его попробовали... – Догадка озарила лицо Кейт.
– Да нет же! Они и правда существуют...
– Хм... наверное, ты права... – И Кейт кинулась на „гнома”, который пытался отдышаться в углу.
– Умри, гномодемон! – Кричала она, сидя у него на шее и ритмично била его по голове... И ты тоже!.. – И ударила другого „гнома”, мимо которого, шатаясь, пробегал первый.
...
– Наверное, Кейт, права. – Сказала Рейчел, когда они с Маргарет вышли в коридор.
– Да, наверное. – Ответила та, наблюдая за гномом с красным мешочком, который как раз шёл мимо них. – Посмотри на него, это чистой воды галлюцинация, к тому же лысая и без бороды...
– Мы его видим, но его нет...
– Как и бороды...
– Бороды... Голубых глаз... Белого коня...
...
– Надо сказать Кейт...
– Пусть развлекается...

***
Фрэнк оскалился. Был прямой эфир, а он, ведущий выпуска новостей, не знал, что сказать. Он начал выпуск, тянул время, сколько мог, а приглашённые гости опаздывали... Что говорить, что? „Гости опаздывают, опаздывают гости”...
– Вот они, выдающиеся учёные, – внезапно ожил он.
В студию зашли двое пожилых людей в измятых белых халатах. Смотрелось все это немного наигранно, но учёные были самые что ни есть настоящие.
– К нам в гости пришли... профессор Говард и... профессор Гарри. – Ведущий сопровождал взглядом учёных, которые занимали свои места на диване. Первый учёный буркнул:
– Здравствуйте.
– Как мне известно, – начал Фрэнк, – к вам в руки попали экземпляры инопланетян. Вы уже исследовали их?
– Да, это так. – Сказал первый учёный.
– Они действительно у нас, благодаря военным.
– И мы их даже исследовали.
– Это же ваш долг, – попытался поддержать разговор Фрэнк.
– Да-да, это так. Мы исследовали их, и можем с уверенностью утверждать, что кожа у них зелёная, глаза большие, руки – две, ноги – две, голова – одна.
– Кстати, у них два глаза. – Заметил второй учёный.
– Это всё? – Удивился Фрэнк.
– Ну... ещё они лысые.
– А как насчёт их анатомии? – Ведущий пытался выведать что-то существенное.
– Мы пытались... исследовать их анатомию, но ничего не вышло – они гнут скальпели.
– ...?
– Гнут скальпели, все скальпели погнули.
– Как?
– Силой мысли. Они гнут ложки, вилки, ножи, скальпели... Тарелки только не гнут...
– Но для чистоты эксперимента, – подхватил второй учёный, – мы испытаем ещё металлические тарелки. А свою металлическую чашку я не дам! – И он искоса посмотрел на своего коллегу.
– Так, о чем это мы... А, так вот, анатомию пришельцев мы исследовать не смогли... Естественно, мы могли бы попробовать бензопилу, но это ненаучный метод.
– Да-да, – поддержал его коллега, – это совсем не по-научному. К тому же, – добавил он, – от шума бензопилы у меня закладывает уши.
– Но... почему вы пытались исследовать анатомию живых пришельцев? – Удивился Фрэнк.
– Такими привезли... Обычно живых не привозят...
– То есть раньше вы уже имели дело с пришельцами? – Фрэнк почувствовал, что запахло сенсацией.
– Нет, никогда... Ничего не знаю!..
– Но вы же только что сказали...
– Это о... – И замолчал.
...
– Зато мы уже придумали их виду название.
– Да, придумали – Гуманоид тараканоедус. Подчеркиваю: ударение на „о”. В обоих словах...
– Или же “гуманоид тараканоедус”... ударение на „е”...
– Но с ударением на “о” звучит лучше!..
– Да, действительно, лучше...
– А как насчёт тараканов? – Спросил ведущий. – Переживут ли они это нашествие?
– Не волнуйтесь... Тараканы пережили динозавров, переживут и тараканоедусов. Подчёркиваю: ударение на „о”, потому что так звучит лучше...
– Да-да, потому что динозавры тоже были зелёными, были даже большего размера, чем пришельцы, и, в отличие от них, имели огромные зубы. Но тараканы и их пережили. Более того, динозавры вымерли!
– Но вымрут ли зелёные пришельцы? – хитро поинтересовался Фрэнк.
– Безусловно.
– Спасибо профессор Гарри, профессор Говард, что согласились придти к нам... после рекламы мы вам расскажем... Сенсация!.. Нашествие пришельцев предвидел Нострадамус! Оставайтесь с нами!..

***
В зале заседаний спорили.
– Они представляют серьёзную опасность! – Кричал Берт.
– Это нужно ещё доказать! – Ещё громче кричал Рональд.
Оба считали, что речь идёт о вопросе жизни и смерти, и каждый, естественно, считал, что он прав.
– Подумайте ещё раз, это же очевидно: они прибыли на Землю, чтобы поработить нас!
– Не говорите ерунды, и смотрите меньше фильмов!
– Хорошо, зачем же они прилетели?
– А кто сказал, что они вообще прилетели?
В зал заседаний вошла Лиззи.
– Что за крик? – спросила она.
– Берт хочет срочно сообщить наверх, что пришельцев необходимо уничтожить, всех до единого.
– Разве так можно!? Они же как дети... только едят тараканов.
– Точно... Вы же знаете, дети все в рот тянут...
– Дети? – Вмешался Берт. – Е-рун-да!.. Как дети могли к нам прилететь?
– А на чем они могли прилететь? Никаких летающих тарелок мы не обнаружили.
– Они их... спрятали... закопали...
– Лопаточками! – Заржал Рональд.
– Ваши шуточки нам дорого обойдутся! Это серьёзная угроза! Они как саранча! Они едят все, что видят!
– Но они же едят только тараканов...
– Это оттого, что пока что их интересуют только тараканы... Пока что...
– Пока что?
– Да! А потом они начнут уничтожать все блага нашей цивилизации, и мы вымрем, как мамонты... От шока...
– Неинтересно с вами. – подытожила Лиззи. – Пойду лучше проведу серьёзное исследование...
– Я не разделяю Ваших опасений, Берт.
– А зря!.. Они же гипнотизируют добычу! А это означает, что если им удастся взять под контроль президента, то нам хана!
– Ой, испугали... Как будто от него что-то зависит. Сейчас командуем парадом мы – как скажем, так и будет.
– Да, это так. Мы же серьёзные учёные, к нашему мнению прислушаются...
– Как я и думала, они изгрызли игрушечных тараканов! – Это вбежала сияющая от счастья Лиззи. – Пойду проверю, как им мультики с тараканами...
– Смотри, если они сожрут телевизор, ты будешь за это отвечать.
– Да кого интересует телевизор, если мы на пороге конца света?! – Берт чуть не плакал. – По улицам ходит ходячее психотронное оружие и покушается на наших тараканов!!!
– А кто неделю назад покупал ловушки с ядом для тараканов? Или мне показалось?
– Точно! Яд, тараканы, гуманоиды тараканоеды... Тараканы едят яд, монстры едят тараканов... – Глаза Берта загорелись. – Эврика!!!
– Ты идиот... – Зевнул Рональд.
– Не мешайте мне думать... Пойду составлять план операции “Тараканы”...
– Может, операции “Таракан”?
– Нет, именно операции “Тараканы”! Опять сбиваете меня...
– Вы должны это видеть! – снова вбежала запыхавшаяся Лиззи. – Они такие смешные! Они пытались загипнотизировать телевизор!
– А Берт собирается их травить.
– Смерть монстрам! – Подтвердил Берт, продолжая что-то писать.
– Травить моих монстриков? Моих монстрюсиков?!! – Лиззи едва не заплакала. – Каким же чудовищем надо быть!
– Не чудовищем – героем. – буркнул Берт, не отрываясь от писанины.
– Ага, суперменом под пять футов. – Усмехнулся Рональд.
– Пять футов четыре дюйма...
– Какой же из тебя герой, если ты собираешься их подло травить? – Обиделась Лиззи.
– Это наш ответ их подлому гипнозу...
– Замечу: героический ответ.
– “Срочно распространить ловушки с ядом для тараканов” – прочла Лиззи.
– Не подглядывать! Это секретная информация!
– А откуда ты знаешь, что яд поде...
– Молчать! – Перебила Лиззи. Но Берт уже все понял.
– Действительно, сначала нужно проверить, действует ли на них яд.
Лиззи посмотрела на Рональда то ли недовольно, то ли с мольбой. Нужно было что-то делать...
– А вдруг они телепаты? – Спросил он. Берт чуть подумал и командирским тоном проговорил:
– К монстрам не приближаться! Особенно мне, я слишком много знаю...
– Ага, тебя надо застрелить. – Поддержал Рональд.

***
– «Операция “Тараканы”» – прочитал генерал и усмехнулся.
Генерал любил глубокомысленно хмыкать, когда читал что-то интересное или необычное. Так было и в этот раз.
– Яд. – Сказал он и довольно хмыкнул. – Тараканы... это же надо...
– Это я придумал. – Уже в который раз сказал Берт.
– Это же надо... – повторил генерал. – Америка – настолько героическая страна, что у нас даже тараканы будут защищать Родину.
– Но у них это будет как-то по-японски. – отметил Рональд.
– Да. – Усмехнулся генерал. – Только дурак не позаимствует технологию у врага. А наши тараканы не дураки...
– Это я придумал. – Снова ввернул Берт.
– Их нельзя убивать! – Вбежала встревоженная Лиззи.
– Почему? – удивился генерал.
– Они же мирные!
– Но они... гипнотизируют... Гипнотизируют... тараканов... – Генерал замолчал, а потом выпалил скороговоркой:
– Поэтому-мы-должны-их-отравить.
– Это я придумал. – поддержал Берт.
– Но они не представляют опасности. – возразила Лиззи.
– Как это не представляют?! Вон профессора Говарда, – и генерал посмотрел на ученого, который сидел рядом, – после попытки препарировать одного из них всю ночь мучили кошмары.
– Говард не смог придти. Я за него.
– Постоянно вас путаю, профессор Гарри. Может, вам выдать именные халаты... Так вот, о чем я... профессору Говарду всю ночь снились кошмары... вот все записано... – генерал открыл лежащую перед ним папку. – «...дважды кричал “Мы все умрём!”, семнадцать раз звал маму...» ага, вот: «трижды сказал “Тараканы нас спасут”».
– Это знак! – Вновь ожил в углу Берт.
– Да, это неопровержимое доказательство их агрессии.
– Почему-то мне кажется, что про тараканов дописано позже. – возразила Лиззи.
– Вам только кажется. – Подал голос Берт.
– Да, – поддержал его генерал. – Это пророчество. И кто знает, что видел, но к сожалению забыл профессор Говард. Какие манипуляции, какой тотальный контроль, эпидемии, катастрофы он видел? Кто знает. А вы, вы просто защищаете монстров!
– Но ведь... – На глазах Лиззи выступили слезы и она с надеждой посмотрела на Рональда.
– Дайте-ка посмотрю, – сказал он и взял у генерала протокол. – Похоже, Лиззи права. Да и вообще, сон похож на детский кошмар. Вот и про медвежонка написано...
– Где?! – Заорал генерал. – Берт, вы хотели меня обмануть?! – Он покраснел. – Я вам покажу операцию... вы получите операцию!.. Будете травить плюшевых медвежат, всех!.. ВСЕХ до единого!.. И пока последний из них не сгниёт – никакого повышения!
– Хирург оперативно оперировал оператора, но не дооперировал... – заметил Рональд.

***
– Это наша последняя надежда. – сказал генерал, демонстрируя излучатель. – Профессор Гарри, прошу вас.
Профессор Гарри поднялся на сцену и обратился к собравшимся:
– Кхм!... Господа, мы долго думали, что делать с тараканоедусами...
– Это он так называет ту зелёную заразу. – Объяснил генерал. Профессор продолжил:
– Так вот, то, что мы придумали, мы придумывали долго... тут пришлось крепко подумать... мы с профессором Говардом обожаем думать, но тут не всё так просто, вы же понимаете... И вот наконец мы его придумали и оно перед вами...
– Наконец... – повторил генерал.
– Это сверхмощный психотронный генератор... На сверхпроводниках... С его помощью мы думаем... осуществить психотронное влияние...
Генерал не сдержался:
– Короче, им мы запсихотроним зелёнолысых по полной!
– Да...
– По всей стране установим кучу таких штуковин, и врубим на полную!
– Да!..
– А потом будет банкет в честь победы. Грандиозный салют, всё такое.
Послышался топот.
– Вы не можете запсихотронить моих монстрюсиков! – Вбежала встревоженная Лиззи.
– Откуда вы все время возникаете?! – разозлился генерал.
– Вы сами монстры, вот вы кто! – Закричала Лиззи. – Только монстры могут мучить бедных маленьких человечков!
И Лиззи заплакала...
– Не нужно, это вам не к лицу. – Успокаивающе сказал генерал. Это он умел. “А как же, – подумал он, – два года соседства с истеричкой без успокоительного вышколит любого.” – Мы не собираемся убивать твоих монстриков, мы всего лишь заботимся о тараканах...
– И о банкете.
– Спасибо за подсказку, профессор Гарри. Вот увидите, Элизабет, эти инопланетяне просто уйдут, и мы снова будем свободны и независимы.
– И будет банкет.
– Да, банкет будет чудесным. Кстати, вы приглашены.
– А маскарад будет? Я всегда мечтала о нем.
– Да, пусть будет маскарад.
Лиззи заплакала, по щекам её катились крупные тёплые слезы. Она была счастлива – маскарад, такой долгожданный маскарад!
Генерал одёрнул китель и деловым тоном сказал:
– Время запускать оборудование. Профессор Гарри, несите красную кнопку.
– Сейчас. – Ответил тот, и куда-то удалился.
Вернувшись, он протянул генералу чёрную коробочку, из которой торчала лысая зелёная голова. – Мы с профессором Говардом решили, что красная кнопка – это неоригинально.
И положил коробочку на стол.
Генерал подошёл ближе, и профессор пояснил:
– Просто запихните тараканоедуса в коробочку.
Генерал кивнул, и нажал на зелёную голову...
...
– Генерал, я видел гуманоида!
– А, так это профессор Говард. Оригинально, не правда ли? И к тому же оперативно... иногда кажется, что они делают это быстрее, чем думают.
Генерал направился на сцену, раздумывая, что сейчас скажет. Что пришельцы сразу же отступили, освободив всех пленных, что народ Америки снова свободен, и что “теперь все мы записаны в историю”... Но тут в зал вбежал адъютант:
– Генерал, они в системе!
– Кто? Как?
– Гуманоиды. Через излучатели.
– Не может быть!
– Может. И они запустили все ядерные ракеты. Осталось несколько минут...
Стены содрогнулись. Генерал закричал и проснулся.

***
– Кто рассказал всем о психотронном генераторе? – кричал генерал.
Разинув рты, все смотрели в окна, из которых была видна толпа людей, многие из которых держали плакаты. “Нет контролю!” – слышалось отовсюду.
– “Антиглобалисты против излучателей” – Читал плакаты профессор Гарри. – “Зеленые поддерживают зеленых”, “Нет!” жирными зелёными буквами...
Тут Берт, который без остановки ходил по комнате, внезапно остановился и выкрикнул:
– Они нас переиграли!
– Вы о чем? – спросил генерал.
– Это все тараканоеды. Они переиграли нас! Они первыми начали своё психонаступление!
– Точно!
– Необходимо срочно включить генератор!
– Точно!
– “Оставьте в покое наш мозг!” – Прочел профессор Гарри.
– Ты посмотри! – Обиделся Берт. – Зомби не хотят быть зазомбированными.
В зал вбежала радостная Лиззи:
– Вы это видели? Монстрюсики – народные герои!
– Что я вам говорил?!
Лиззи замолчала, пытаясь понять, о чем речь. Берт продолжал:
– А её они зазомбировали с самого начала. Она – самое слабое звено.
– Что?
– Прощайте.
– ...?
– Прощайте! – Повторил генерал, доставая из кобуры пистолет. Выдержав паузу, он добавил:
– Генератор уничтожен, мы проиграли.
Все оцепенели, внезапно стало очень тихо. Ощущение отчаяния и безысходности заполнило разум каждого. Первым нарушил тишину генерал:
– Настоящие воины не сдаются. – И медленно приставил пистолет к виску.
– Я понял! – выкрикнул Берт. – Я всё понял! Это они так управляют нами, чтобы мы сами себя уничтожили.
– А это мысль... – Генерал отложил пистолет. – Но что же делать?
– Надо уходить в подполье! Срочно!.. Бороться!.. Бороться, пока нас всех не уничтожили!..
«Пока нас не уничтожили… уничтожили… уничтожили…»..– слышалось эхо где-то в голове. Марево пропало, как будто его и не было, и всё труднее было вспомнить генерала, Говарда, Гарри… Образы их были нечёткими, расплывались… «Странный сон, и я там была необычная, чудная…» – подумала маленькая зелёная Лиззи.

суббота, 30 октября 2010 г.

Таргани


– А-А-А!!! Поможіть!
– Я вас слухаю, що сталося?
– Поможіть! Зільоні чаловечки з’їли моїх тарганів!!! – Прокричали в слухавку на тому кінці дроту.
Сержант посміхнувся.
– Чуєш, Брайян, а в жіночки талант...
– Ти про що, Джордже? – Спитав його полісмен, що сидів за сусіднім столом.
– Пам’ятаєш, нам якось подзвонив п’яничка і став скаржитися на чортиків, які відмовлялися з ним пити?
– Кумедна була історія. Він тоді ще й просив приїхати... навіть адресу вказав...
– Тепер жіночка скаржиться на зелених...
– Поможіть!!! Чого ви мовчите?!! – Крикнули в слухавку так, що навіть Брайян зміг розібрати, що кричать.
– Зв’язуюсь з начальством. – Полісмен почав підігравати жіночці. – Це надто серйозна проблема, щоб промовчати про неї.
– Хай пришлють до мене одну машину, краще дві... мені страшно...
– Невже небезпека така страшна? Скільки їх?
– Троє. Було...
– Тобто?
– Вони втекли.
– Брайян, вони її злякалися. – Усміхнено прошепотів Джордж, а сам у слухавку:
– Ви їх налякали, вигнали?
– Я ж вам сказала: вони з’їли всіх моїх тарганів!
– І що?
– Вони пішли шукати тарганів десь в іншому місці.
– Тобто в вас все зараз добре?
– Як це добре?! Вони ж з’їли усіх моїх тарганів! Я не стверджую, що це погано, але якось не гігієнічно. Рознесуть усяку заразу, як щурі.
– Добре, ми вишлемо спецзагін.
Джордж поклав слухавку і, посміхаючись, промовив:
– Кумедна жіночка. Частіше б такі дзвінки трапля...
Задзвонив телефон. Джордж підняв слухавку.
– Мене атакували марсіани!!! – Хтось крикнув так, що аж вуха заклало. – Я ж казав, що вони існують, а мені ніхто не вірив!
– А ви впевнені, що це саме марсіани? – Посмішка не сходила з обличчя Джорджа. Він не міг повірити щастю спілкування з шизонутими.
– Так, а хто ще?
– Ну... венеріанці усілякі чи юпітеріанці...
– Таких не існує. В будь-якому разі я про таких не чув. А я знаю усе про гуманоїдів! Хоча не все...
– Тобто?
– Ці якісь дивні. Вони замість корів їдять...
– Тарганів! – Зареготав Джордж.
– А звідки ви знаєте?
– Я практикую телепатію. – Серйозним голосом промовив Джордж. Сказав він це так переконливо, що аж сам запишався своїм несподіваним талантом.
– І ви...
– Так, я читаю всі ваші думки.
– То ви...
– Так, я вишлю до вас спецзагін.
– Я хотів сказати, щоб ви повідомили про прибульців президента.
– Вже. – І поклав слухавку.
– Ти не спитав його адресу. – Підмітив Брайян.
– Я ж телепат...
Пройшло кілька хвилин, було тихо і нудно... Та, як на замовлення, нарешті задзвонив телефон.
– Мене хочуть викрасти!
– Хто? – Розчаровано спитав Джордж.
– Ви не повірите...
– Гуманоїди? – Настрій почав покращуватись.
– Так! А як ви вгадали?
– Я ж телепат... Я знаю все.
– Ой! – І поклали слухавку.
– Ха! Злякався! – Кинув Джордж Брайянові. – Ніби, якщо покласти слухавку, я не зможу читати думки...
– Ти і так їх не можеш читати.
– А хто його зна...
Іще хвилин через десять знов пролунав дзвінок.
– Оперуповноважений з питань прибульців, тарганів та іншої нечисті слухає! – Радісно пролунав голос Джорджа.
– Що ви собі дозволяєте?!! – Прокричав шеф у слухавку. – Це вам поліція, а не цирк! Чи ви хочете піти працювати до цирку?!
– Ні! – Відповів полісмен, на якого слова представника начальства подіяли як холодний душ. Брайян почув лише кілька перших слів шефа, а потім тільки коротенькі відповіді Джорджа: „Ні... Так... Так... Ні... Добре... Є, сер!”
– Він би мені не повірив... – Промовив Джордж після того, як поклав слухавку.
– А що він від тебе хотів?
– Він і сам забув...
...
– Поліція, поліція! – Кричав якийсь чоловік у слухавку.
– Що в вас сталося?
– На мій будинок напали іншопланетяни!
– Це що, такий флешмоб??? – Джордж спитав роздратовано.
– А-А-А!!! Виходить, це масова атака!!! Нам кінець!!!

***
В двері постукали.
– Хто там? – Схвильовано спитала Рейчел.
– Це я, Маргарет.
– А чого так пізно? – Рейчел задала це питання тільки тому, що не розчула, чи це дійсно голос Маргарет за дверима.
– В мене робиться щось дивне...
Рейчел відчинила двері. Маргарет, її сусідка навпроти, стояла бліда, перелякана.
– До мене навідалися гноми.
– Хто навідався?
– Гноми. Ну, знаєш там, Санта Клаус, його помічники...
– А, гноми... – Нарешті зрозуміла Рейчел. – Так зараз же літо...
– Отож... І Санти з ними нема.
– А як вони потрапили до твоєї квартири?
– Вони постукали у двері...
Рейчел задумалась...
– А що вони хотіли?
Вони зайшли до квартири Маргарет. Двоє „гномів” стояли біля стіни, їх очі були заплющені, зелені обличчя напружені... Раптом із щілини почали вилазити таргани, один із „гномів” відкрив очі і почав їх збирати у червоний мішечок. Таргани не тікали, а покірно дозволяли робити з ними усе, що заманеться.
– Так от де береться матеріал для подарунків. – Прошепотіла Рейчел. – Ну і дива...
– П’ятдесят років живу, і тільки зараз про це довідалась...
Гноми” не звертали уваги на спостерігачок, які продовжували балакати далі...
– А я не думала, що вони зелені...
– Зелені, я знаю.
– Уявляю, які в них олені...
– А-А-А!!! – Почувся крик у сусідній квартирі. Жіночки побігли туди і постукали у двері.
– Не займайте мене, демони! – Почулося з-за дверей.
Двері виявилися незачиненими, так що Рейчел та Маргарет без проблем зайшли до квартири... Вони побачили, як Кейт, їхня сусідка, зі сковородою ганялася за „гномом”, який доволі вдало увертався від її ударів.
– Щезни, демон!!! – Кричала та несамовито.
– Де ти тут бачиш демонів? – Спитала Рейчел.
Кейт зупинилася, трохи помовчала, а потім видала:
– Усе, догралася. Більше не буду купувати цей дивний чай...
– Це гноми. – Спокійно промовила Маргарет.
– Ви їх бачите?!
– Авжеж.
– Ааа... То ви, нарешті, таки його скуштували... – Задумливо проказала Кейт.
– Та ні! Вони існують насправді...
– Хм... напевне, ти права... – І Кейт кинулась на „гнома”, який мирно собі відхекувався.
– Помри, гномодемон! – Кричала вона, сидячи в нього на шиї та ритмічно постукуючи сковородою по голові... – І ти теж! – І вдарила другого „гнома”, повз якого, похитуючись, пробігав перший.
...
– Напевне, Кейт має рацію. – Сказала Рейчел, коли вони з Маргарет вийшли на коридор.
– Так, напевне. – Відповіла та, дивлячись на „гнома” з червоним мішечком, який проходив повз них. – Поглянь на нього, це ж чистої води галюцинація. Лиса і без бороди...
– А насправді його нема...
– Як і бороди...
– Бороди... Блакитних очей і білого коня...
...
– Треба сказати Кейт...
– Хай розважається...

***
Френк вишкірив зуби. Був прямий ефір, а він, ведучий новин, вже й не знав, що сказати. Він розпочав випуск, тягнув час, скільки міг, а гості програми запізнювалися... що ж казати тепер? „Гості запізнюються, запізнюються гості”...
– Нарешті до нас прийшли запрошені вчені, – раптом пожвавішав він.
До студії зайшли двоє літніх чоловіків у білих халатах. Виглядало це все якось награно, проте вчені були справжні, справжніше не буває.
– До нас завітали професори пан Говард та пан Гаррі. – Ведучий супроводжував поглядом вчених, які якраз займали свої місця. Перший вчений буркнув:
– Вітаю.
– Наскільки мені відомо, – розпочав Френк, – до вас потрапили екземпляри іншопланетян. Чи досліджували ви їх?
– Так, дійсно, це так. – Відповів перший вчений.
– Вони до нас дійсно потрапили, дякуючи військовим.
– І ми їх навіть дослідили.
– Це ж ваш обов’язок, – підтримав розмову ведучий.
– Так, це дійсно так. Ми їх дослідили, і можемо сказати, що у іншопланетян шкіра зелена, очі великі, руки дві, ноги дві, голова одна.
– Очей теж, до речі, двоє. – Підмітив другий вчений.
– І це все? – Здивувався Френк.
– Ну... вони ще лисі.
– А що з їхньою анатомією? – Ведучий намагався дізнатись щось суттєве.
– Ми намагалися дослідити їхню анатомію, та нічого не вийшло. Вони гнуть скальпелі.
– Тобто?
– Гнуть скальпелі. Усі скальпелі погнули.
– Як?
– Силою думки. Вони гнуть ложки, виделки, ножі, скальпелі... Тарілки не гнуть...
– Але для чистоти експерименту, – підхопив другий вчений, – ми спробуємо ще металеві тарілки. А свою металеву чашку не дам! – Глянув він на свого колегу скоса.
– Так, то про що ми... А, так от, анатомію прибульців ми не змогли дослідити... Звичайно, ми могли б спробувати використати бензопилу, але це не по науковому.
– Так-так, – підтримав другий вчений, – зовсім не по науковому. До того ж, – додав він, – в мене від шуму бензопили вуха закладає.
– А чого ж ви намагалися дослідити анатомію живих прибульців? – Здивувався ведучий.
– Нам їх такими привезли... Зазвичай привозять неживих...
– То ви вже мали справу з прибульцями раніше? – Френк відчув, що запахло сенсацією.
– Ні, ніколи, нічого не знаю...
– Але ж ви тільки що сказали...
– Це про... – І замовк.
...
– Зате ми вже придумали їхньому виду назву.
– Так, придумали. Гуманоїд тарганоїдус. Наголошую: наголос на „о”. В обох словах...
– Чи то гуманоїд тарганоїдус... наголос на „ї”...
– Але з наголосом на „о” звучить краще.
– Так, дійсно, краще...
– А як щодо тарганів? – Спитав ведучий. – Чи переживуть вони це нашестя?
– Не турбуйтесь... Таргани пережили динозаврів, переживуть і тарганоїдусів. Наголошую: наголос на „о”, бо так звучить краще...
– Так-так, динозаври були теж зелені, навіть більші за прибульців і, на відміну від них, мали величезні зуби. Але ж таргани їх пережили. Більше того, динозаври вимерли!
– А чи вимруть зелені прибульці? – Поцікавився Френк.
– Так, безперечно.
– Дякую пану Гаррі та пану Говарду за те, що завітали до нашої студії. Після реклами ми вам розкажемо ось що... Сенсація! Нашестя прибульців передбачав Нострадамус! Залишайтеся з нами...

***
В залі засідань сперечалися.
– Вони становлять серйозну небезпеку! – Кричав Берт.
– Це ще треба довести! – Ще голосніше кричав Рональд.
Обидва вважали, що йдеться про питання життя та смерті, і кожен вважав себе правим.
– Подумайте хоч раз, це ж очевидно: вони прибули на Землю, аби захопити нас.
– Не кажіть дурниць. І дивіться менше фільмів.
– Добре, для чого вони прилетіли?
– А хто сказав, що вони прилетіли?
В зал засідань зайшла Ліззі.
– Що за галас? – Спитала вона.
– Берт хоче терміново повідомити нагору, що прибульців треба знищити усіх до одного.
– Хіба так можна? Вони ж як діти... тільки їдять тарганів.
– Точно... Ви ж знаєте, діти усе тягнуть до рота...
– Діти? – Втрутився Берт. – Дурниці! Як діти могли до нас прилетіти?
– А на чому вони могли прилетіти? Жодних літаючих тарілок не знайдено.
– Вони їх сховали... закопали...
– Лопатками! – Зареготав Рональд.
– Ваша несерйозність нам дорого коштуватиме! Це ж серйозна загроза! Вони мов сарана! Вони з’їдають усе, що бачать!
– Але ж вони їдять тільки тарганів...
– Тому що їх цікавлять тільки таргани... поки що...
– Поки що?
– Так! А потім вони почнуть їсти усі блага нашої цивілізації, і ми вимремо, як мамонти, від шоку...
– Не цікаво з вами. – Підсумувала Ліззі. – Краще піду проведу серйозне дослідження...
– Не розділяю Ваші побоювання, Берте.
– А даремно, вони ж гіпнотизують здобич. А це означає, що вони можуть узяти під контроль президента, і тоді нам хана!
– Ой, налякали... Ніби від нього багато залежить. Зараз керуємо парадом ми – як скажемо, так і буде.
– Так, це так. Ми ж серйозні вчені, до нас прислухаються...
– Як я і думала, вони погризли іграшки у вигляді тарганів! – Вбігла зраділа Ліззі. – Піду перевірю, як вони відреагують на мультики з тарганами...
– Диви, якщо вони схрумають телевізор, винна будеш ти.
– Кого цікавить телевізор, коли ми на порозі кінця світу?! – Ледь не заплакав Берт. – По вулицях ходить ходяча психотронна зброя і зазіхає на наших тарганів!!!
– А хто тиждень тому купував пастки з отрутою для тарганів? Чи мені це тоді здалося?
– Точно! Отрута, таргани, гуманоїди тарганоїдуси... Таргани їдять отруту, монстри їдять тарганів... – Очі Берта загорілися. – Еврика!!!
– Ти здурів... – Зітхнув Рональд.
– Не збивайте мене з думки... Піду писати план... операції “Таргани”...
– Може операції “Тарган”?
– Ні, саме операції “Таргани”. Знову збиваєте мене...
– Ви б це бачили! – Вбігла зраділа Ліззі. – Вони такі кумедні! Вони намагалися загіпнотизувати телевізор!
– А Берт їх збирається труїти.
– Смерть монстрам! – Підтвердив Берт, продовжуючи щось писати.
– Труїти моїх монстриків? Моїх монстреняточок?!! – Ледь не заплакала Ліззі. – Це ж яким нелюдом треба бути!
– Не нелюдом, а героєм. – Буркнув Берт, не відриваючись від писанини.
– Ага, суперменом під метр-шістдесят. – Посміхнувся Рональд.
– Метр шістдесят три...
– Яким же героєм, як ти їх збираєшся підступно труїти? – Обурилася Ліззі.
– Це відповідь на їхній підступний гіпноз...
– Підмічу: героїчна.
– “Терміново розповсюдити пастки з отрутою для тарганів” – Прочитала Ліззі.
– Не підглядати! Це таємна інформація!
– А звідки ти знаєш, що отрута поді...
– Цить! – Перебила Ліззі. Та Берт усе зрозумів:
– Дійсно, треба перевірити, чи діє на монстрів отрута.
Ліззі поглянула на Рональда чи то невдоволено, чи то благаючи. Треба було щось робити...
– А раптом вони телепати? – Спитав він. Берт трохи подумав, і командирським тоном промовив:
– Нікому до монстрів не наближатися! Особливо мені, я надто багато знаю...
– Тебе треба встрелити. – Підтримав Рональд.

***
– “Операція “Таргани”” – Прочитав генерал, і посміхнувся.
Генерал полюбляв мугикати під час прочитання чого-небудь цікавого або незвичайного. Робив він так і цього разу.
– Отрута. – Мовив він сам до себе і вдоволено мугикнув. – Таргани... це ж треба...
– Це я придумав. – Підкреслив Берт.
– Це ж треба... – Повторив генерал. – Америка – така героїчна країна, що навіть таргани в нас героїчно захищатимуть Вітчизну.
– Але вийде це в них якось по-японському. – Підмітив Рональд.
– Так. – Підтвердив генерал. – Та тільки дурень не переймає технології в ворогів. А наші таргани розумні...
– Це я придумав. – Підкреслив Берт.
– Не можна їх вбивати! – Вбігла стурбована Ліззі.
– Чому? – Здивувався генерал.
– Бо вони мирні.
– Але ж вони гіпнотизують! Вони гіпнотизують... тарганів... – Генерал замовк на хвильку, а потім сказав так швидко, як міг. – Тому ми мусимо їх потруїти.
– Це я придумав. – Підтримав Берт.
– Але ж вони не становлять небезпеки. – Заперечила Ліззі.
– Як це не становлять? Он пан Говард, – і генерал глянув на вченого, що сидів неподалік, – після спроби препарування прибульця усю ніч мучився кошмарами.
– Говард не зміг прийти. Я за нього.
– Постійно вас плутаю, пане Гаррі. Може вам іменні халати зробити... Так от, про що я... панові Говарду усю ніч кошмари снилися... он усе навіть запротокольовано... – І генерал відкрив якусь папку. – ...двічі кричав “Нам хана!”, сімнадцять разів кликав маму... ага, ось: тричі сказав “Таргани врятують нас”.
– Це знак! – Берт пожвавішав.
– Так, це незаперечний доказ їхньої агресії.
– Щось мені здається, що про тарганів дописано пізніше. – Заперечила Ліззі.
– Це вам тільки здається. – Затримтів голос Берта.
– Так, – підтримав генерал. – Це пророцтво. І хтозна, що бачив та, на жаль, забув пан Говард. Які маніпуляції, тотальне контролювання, епідемії, ядерні катастрофи він бачив. Хтозна. А ви просто захищаєте монстрів!
– Але ж... – На очах Ліззі виступили сльози і вона поглянула на Рональда.
– Дайте-но, гляну, – озвався той і взяв протокол до рук. – Схоже, Ліззі має рацію. Та й узагалі, сон нагадує дитячий кошмар. Он і про ведмедика щось говориться...
– Де?! – Крикнув генерал щодуху. – То ви, Берте, мене дурити хотіли?! – Він аж почервонів. – Я вам дам операцію, я вам дам таку операцію... Будете труїти іграшкових ведмедиків, всіх до одного! І поки вони не згниють, ніякого підвищення!
– Хірург оперативно оперував оператора, та не дооперував... – Зауважив Рональд.

***
– А ось наша остання надія. – Промовив генерал, показуючи на випромінювач. – Пане Гаррі, розкажіть будь ласка.
Пан Гаррі вийшов до генерала і звернувся до поважної публіки:
– Кхе-кхе... Пані та панове, ми довго думали, що робити із тарганоїдусами...
– Це він так називає оту зелену заразу. – Пояснив генерал. Пан Гаррі продовжив:
– Так от, те, що ми придумали, ми довго придумували... бо тут довелося добряче подумати... ми з паном Говардом зазвичай думати любимо, але тут все не так просто, розумієте... І ось нарешті ми його придумали і воно перед вами...
– Нарешті... – промовив генерал.
– Це надпотужний психотронний генератор... За його допомогою ми думаємо... здійснити психотронний вплив...
Генерал не стерпів:
– Коротше кажучи, ми ним запсихотронимо зеленолисих по повній.
– Так...
– По всій країні встановлено купу таких штукенцій, і ми їх сьогодні врубимо на повну.
– Так...
– А потім, увечері, буде бенкет на честь перемоги. Грандіозний салют і всяке таке.
Почувся тупіт.
– Ви не можете запсихотронити моїх монстреняточок! – Вбігла стурбована Ліззі.
– Звідки ви весь час вбігаєте?! – Роздратувався генерал.
– Ви монстри, ось ви хто! – Зарепетувала Ліззі. – Тільки монстри можуть мучити бідних монстреняточок.
І Ліззі заплакала...
– Не треба, це вам не личить. – Заспокійливо промовив генерал. А заспокоювати він вмів. “Аякже, – подумав генерал, – два роки сусідства з істеричкою без заспокійливого вишколить будь-кого.” – Ми не збираємося вбивати твоїх монстриків, ми лише дбаємо про тарганів...
– І про бенкет.
– Дякую за підказку, пане Гаррі. От побачите, Елізабет, ці іншопланетяни просто підуть собі, і ми станемо знову вільними та незалежними.
– І буде бенкет.
– Так, буде чудовий бенкет. Ви запрошені, до речі.
– А можна маскарад? Я завжди мріяла про маскарад.
– Так, хай буде маскарад.
Ліззі заплакала. По її щокам текли великі теплі сльози... Вона була така щаслива – маскарад, такий омріяний маскарад!
Настав час, і генерал промовив:
– Час запускати генератори. Пане Гаррі, несіть червону кнопку.
– Зараз. – Відповів пан Гаррі, і пішов собі копошитися. – Правда, ми з паном Говардом вирішили, що червона кнопка – неоригінально... – І він виніс чорну коробочку, з якої стирчала зелена голова.
Генерал наблизився до коробочки, а пан Гаррі промовив:
– Просто запихніть тарганоїдуса у коробку.
Генералові кивнули, і він натиснув на голову...
...
– Генерале, генерале, я бачив гуманоїда!
– А, це пан Говард. Оригінально, правда? І як оперативно... іноді здається, вони роблять щось таке набагато швидше, ніж думають.
Генерал попрямував до сцени, він обдумував, що зараз скаже. Що прибульці одразу ж відступили, повипускавши усіх полонених, що тепер американці незалежні, і що “всі ми тепер вписані в історію”... Та в залу вбіг військовий та попрямував до генерала.
– Генерале, вони ввійшли в систему!
– Хто? Як?
– Гуманоїди. Через випромінювачі.
– Не може бути!
– Може. І вони запустили усі ядерні ракети. В нас лише кілька хвилин...
Стався вибух. Генерал закричав і прокинувся.

***
– Хто розпатякав про психотронний генератор? – Кричав генерал.
Усі з відкритими ротами дивилися у вікна, за якими люди, купа людей стояла з плакатами. “Ні контролю!” – чулося звідусіль.
– “Антиглобалісти проти випромінювачів” – Читав плакати пан Гаррі. – “Зелені підтримують зелених”, “Ні!” жирними зеленими літерами...
Тут Берт, який ходив із боку в бік, раптом зупинився і вигукнув:
– Та вони нас переграли!
– Ви про що? – Спитався генерал.
– Це все тарганоїдуси. Вони нас переграли! Вони почали першими свій психонаступ!
– Точно!
– Слід терміново ввімкнути генератор!
– Точно!
– “Не чіпайте наш мозок!” – Прочитав пан Гаррі.
– Ти диви! – Обурився Берт. – Зомбі не хочуть, щоб їх зазомбували.
В залу вбігла зраділа Ліззі:
– Ви бачили? Монстреняточка – народні герої!
– Ну що я казав?
Ліззі замовкла, намагаючись зрозуміти, про що це він. Берт продовжив:
– А її вони зазомбували з самого початку. Вона – найслабша ланка.
– Що?
– Прощавайте.
– Прощавайте! – Повторив генерал, діставши пістолет. Витримавши паузу, він промовив:
– Генератор знищено, ми програли.
Всіх скував шок, розуміння безвиході заповнило розум кожного, настала тиша.
– Але справжні воїни не здаються. – І повільно потягнув пістолет до скроні.
– Я зрозумів! – Вигукнув Берт. – Я усе зрозумів! Це вони нами так керують. Щоб ми усі себе повбивали.
– А це думка... – Генерал відклав пістолет убік. Але що робити?
– Треба йти у підпілля. Причому терміново! Боротися! Боротися, поки вони нас не знищили!..
...“Поки нас не знищили, знищили, знищили...” – лунало відлуння десь в голові. Марево зникло, ніби і не було, і важко було пригадати генерала, Говарда, Гаррі, і всіх інших. Їхні образи були нечіткі, розпливалися. “Дивний сон, і я там була незвичайна, дивна” – подумала маленька зелена Ліззі.