суббота, 30 октября 2010 г.

Таргани


– А-А-А!!! Поможіть!
– Я вас слухаю, що сталося?
– Поможіть! Зільоні чаловечки з’їли моїх тарганів!!! – Прокричали в слухавку на тому кінці дроту.
Сержант посміхнувся.
– Чуєш, Брайян, а в жіночки талант...
– Ти про що, Джордже? – Спитав його полісмен, що сидів за сусіднім столом.
– Пам’ятаєш, нам якось подзвонив п’яничка і став скаржитися на чортиків, які відмовлялися з ним пити?
– Кумедна була історія. Він тоді ще й просив приїхати... навіть адресу вказав...
– Тепер жіночка скаржиться на зелених...
– Поможіть!!! Чого ви мовчите?!! – Крикнули в слухавку так, що навіть Брайян зміг розібрати, що кричать.
– Зв’язуюсь з начальством. – Полісмен почав підігравати жіночці. – Це надто серйозна проблема, щоб промовчати про неї.
– Хай пришлють до мене одну машину, краще дві... мені страшно...
– Невже небезпека така страшна? Скільки їх?
– Троє. Було...
– Тобто?
– Вони втекли.
– Брайян, вони її злякалися. – Усміхнено прошепотів Джордж, а сам у слухавку:
– Ви їх налякали, вигнали?
– Я ж вам сказала: вони з’їли всіх моїх тарганів!
– І що?
– Вони пішли шукати тарганів десь в іншому місці.
– Тобто в вас все зараз добре?
– Як це добре?! Вони ж з’їли усіх моїх тарганів! Я не стверджую, що це погано, але якось не гігієнічно. Рознесуть усяку заразу, як щурі.
– Добре, ми вишлемо спецзагін.
Джордж поклав слухавку і, посміхаючись, промовив:
– Кумедна жіночка. Частіше б такі дзвінки трапля...
Задзвонив телефон. Джордж підняв слухавку.
– Мене атакували марсіани!!! – Хтось крикнув так, що аж вуха заклало. – Я ж казав, що вони існують, а мені ніхто не вірив!
– А ви впевнені, що це саме марсіани? – Посмішка не сходила з обличчя Джорджа. Він не міг повірити щастю спілкування з шизонутими.
– Так, а хто ще?
– Ну... венеріанці усілякі чи юпітеріанці...
– Таких не існує. В будь-якому разі я про таких не чув. А я знаю усе про гуманоїдів! Хоча не все...
– Тобто?
– Ці якісь дивні. Вони замість корів їдять...
– Тарганів! – Зареготав Джордж.
– А звідки ви знаєте?
– Я практикую телепатію. – Серйозним голосом промовив Джордж. Сказав він це так переконливо, що аж сам запишався своїм несподіваним талантом.
– І ви...
– Так, я читаю всі ваші думки.
– То ви...
– Так, я вишлю до вас спецзагін.
– Я хотів сказати, щоб ви повідомили про прибульців президента.
– Вже. – І поклав слухавку.
– Ти не спитав його адресу. – Підмітив Брайян.
– Я ж телепат...
Пройшло кілька хвилин, було тихо і нудно... Та, як на замовлення, нарешті задзвонив телефон.
– Мене хочуть викрасти!
– Хто? – Розчаровано спитав Джордж.
– Ви не повірите...
– Гуманоїди? – Настрій почав покращуватись.
– Так! А як ви вгадали?
– Я ж телепат... Я знаю все.
– Ой! – І поклали слухавку.
– Ха! Злякався! – Кинув Джордж Брайянові. – Ніби, якщо покласти слухавку, я не зможу читати думки...
– Ти і так їх не можеш читати.
– А хто його зна...
Іще хвилин через десять знов пролунав дзвінок.
– Оперуповноважений з питань прибульців, тарганів та іншої нечисті слухає! – Радісно пролунав голос Джорджа.
– Що ви собі дозволяєте?!! – Прокричав шеф у слухавку. – Це вам поліція, а не цирк! Чи ви хочете піти працювати до цирку?!
– Ні! – Відповів полісмен, на якого слова представника начальства подіяли як холодний душ. Брайян почув лише кілька перших слів шефа, а потім тільки коротенькі відповіді Джорджа: „Ні... Так... Так... Ні... Добре... Є, сер!”
– Він би мені не повірив... – Промовив Джордж після того, як поклав слухавку.
– А що він від тебе хотів?
– Він і сам забув...
...
– Поліція, поліція! – Кричав якийсь чоловік у слухавку.
– Що в вас сталося?
– На мій будинок напали іншопланетяни!
– Це що, такий флешмоб??? – Джордж спитав роздратовано.
– А-А-А!!! Виходить, це масова атака!!! Нам кінець!!!

***
В двері постукали.
– Хто там? – Схвильовано спитала Рейчел.
– Це я, Маргарет.
– А чого так пізно? – Рейчел задала це питання тільки тому, що не розчула, чи це дійсно голос Маргарет за дверима.
– В мене робиться щось дивне...
Рейчел відчинила двері. Маргарет, її сусідка навпроти, стояла бліда, перелякана.
– До мене навідалися гноми.
– Хто навідався?
– Гноми. Ну, знаєш там, Санта Клаус, його помічники...
– А, гноми... – Нарешті зрозуміла Рейчел. – Так зараз же літо...
– Отож... І Санти з ними нема.
– А як вони потрапили до твоєї квартири?
– Вони постукали у двері...
Рейчел задумалась...
– А що вони хотіли?
Вони зайшли до квартири Маргарет. Двоє „гномів” стояли біля стіни, їх очі були заплющені, зелені обличчя напружені... Раптом із щілини почали вилазити таргани, один із „гномів” відкрив очі і почав їх збирати у червоний мішечок. Таргани не тікали, а покірно дозволяли робити з ними усе, що заманеться.
– Так от де береться матеріал для подарунків. – Прошепотіла Рейчел. – Ну і дива...
– П’ятдесят років живу, і тільки зараз про це довідалась...
Гноми” не звертали уваги на спостерігачок, які продовжували балакати далі...
– А я не думала, що вони зелені...
– Зелені, я знаю.
– Уявляю, які в них олені...
– А-А-А!!! – Почувся крик у сусідній квартирі. Жіночки побігли туди і постукали у двері.
– Не займайте мене, демони! – Почулося з-за дверей.
Двері виявилися незачиненими, так що Рейчел та Маргарет без проблем зайшли до квартири... Вони побачили, як Кейт, їхня сусідка, зі сковородою ганялася за „гномом”, який доволі вдало увертався від її ударів.
– Щезни, демон!!! – Кричала та несамовито.
– Де ти тут бачиш демонів? – Спитала Рейчел.
Кейт зупинилася, трохи помовчала, а потім видала:
– Усе, догралася. Більше не буду купувати цей дивний чай...
– Це гноми. – Спокійно промовила Маргарет.
– Ви їх бачите?!
– Авжеж.
– Ааа... То ви, нарешті, таки його скуштували... – Задумливо проказала Кейт.
– Та ні! Вони існують насправді...
– Хм... напевне, ти права... – І Кейт кинулась на „гнома”, який мирно собі відхекувався.
– Помри, гномодемон! – Кричала вона, сидячи в нього на шиї та ритмічно постукуючи сковородою по голові... – І ти теж! – І вдарила другого „гнома”, повз якого, похитуючись, пробігав перший.
...
– Напевне, Кейт має рацію. – Сказала Рейчел, коли вони з Маргарет вийшли на коридор.
– Так, напевне. – Відповіла та, дивлячись на „гнома” з червоним мішечком, який проходив повз них. – Поглянь на нього, це ж чистої води галюцинація. Лиса і без бороди...
– А насправді його нема...
– Як і бороди...
– Бороди... Блакитних очей і білого коня...
...
– Треба сказати Кейт...
– Хай розважається...

***
Френк вишкірив зуби. Був прямий ефір, а він, ведучий новин, вже й не знав, що сказати. Він розпочав випуск, тягнув час, скільки міг, а гості програми запізнювалися... що ж казати тепер? „Гості запізнюються, запізнюються гості”...
– Нарешті до нас прийшли запрошені вчені, – раптом пожвавішав він.
До студії зайшли двоє літніх чоловіків у білих халатах. Виглядало це все якось награно, проте вчені були справжні, справжніше не буває.
– До нас завітали професори пан Говард та пан Гаррі. – Ведучий супроводжував поглядом вчених, які якраз займали свої місця. Перший вчений буркнув:
– Вітаю.
– Наскільки мені відомо, – розпочав Френк, – до вас потрапили екземпляри іншопланетян. Чи досліджували ви їх?
– Так, дійсно, це так. – Відповів перший вчений.
– Вони до нас дійсно потрапили, дякуючи військовим.
– І ми їх навіть дослідили.
– Це ж ваш обов’язок, – підтримав розмову ведучий.
– Так, це дійсно так. Ми їх дослідили, і можемо сказати, що у іншопланетян шкіра зелена, очі великі, руки дві, ноги дві, голова одна.
– Очей теж, до речі, двоє. – Підмітив другий вчений.
– І це все? – Здивувався Френк.
– Ну... вони ще лисі.
– А що з їхньою анатомією? – Ведучий намагався дізнатись щось суттєве.
– Ми намагалися дослідити їхню анатомію, та нічого не вийшло. Вони гнуть скальпелі.
– Тобто?
– Гнуть скальпелі. Усі скальпелі погнули.
– Як?
– Силою думки. Вони гнуть ложки, виделки, ножі, скальпелі... Тарілки не гнуть...
– Але для чистоти експерименту, – підхопив другий вчений, – ми спробуємо ще металеві тарілки. А свою металеву чашку не дам! – Глянув він на свого колегу скоса.
– Так, то про що ми... А, так от, анатомію прибульців ми не змогли дослідити... Звичайно, ми могли б спробувати використати бензопилу, але це не по науковому.
– Так-так, – підтримав другий вчений, – зовсім не по науковому. До того ж, – додав він, – в мене від шуму бензопили вуха закладає.
– А чого ж ви намагалися дослідити анатомію живих прибульців? – Здивувався ведучий.
– Нам їх такими привезли... Зазвичай привозять неживих...
– То ви вже мали справу з прибульцями раніше? – Френк відчув, що запахло сенсацією.
– Ні, ніколи, нічого не знаю...
– Але ж ви тільки що сказали...
– Це про... – І замовк.
...
– Зате ми вже придумали їхньому виду назву.
– Так, придумали. Гуманоїд тарганоїдус. Наголошую: наголос на „о”. В обох словах...
– Чи то гуманоїд тарганоїдус... наголос на „ї”...
– Але з наголосом на „о” звучить краще.
– Так, дійсно, краще...
– А як щодо тарганів? – Спитав ведучий. – Чи переживуть вони це нашестя?
– Не турбуйтесь... Таргани пережили динозаврів, переживуть і тарганоїдусів. Наголошую: наголос на „о”, бо так звучить краще...
– Так-так, динозаври були теж зелені, навіть більші за прибульців і, на відміну від них, мали величезні зуби. Але ж таргани їх пережили. Більше того, динозаври вимерли!
– А чи вимруть зелені прибульці? – Поцікавився Френк.
– Так, безперечно.
– Дякую пану Гаррі та пану Говарду за те, що завітали до нашої студії. Після реклами ми вам розкажемо ось що... Сенсація! Нашестя прибульців передбачав Нострадамус! Залишайтеся з нами...

***
В залі засідань сперечалися.
– Вони становлять серйозну небезпеку! – Кричав Берт.
– Це ще треба довести! – Ще голосніше кричав Рональд.
Обидва вважали, що йдеться про питання життя та смерті, і кожен вважав себе правим.
– Подумайте хоч раз, це ж очевидно: вони прибули на Землю, аби захопити нас.
– Не кажіть дурниць. І дивіться менше фільмів.
– Добре, для чого вони прилетіли?
– А хто сказав, що вони прилетіли?
В зал засідань зайшла Ліззі.
– Що за галас? – Спитала вона.
– Берт хоче терміново повідомити нагору, що прибульців треба знищити усіх до одного.
– Хіба так можна? Вони ж як діти... тільки їдять тарганів.
– Точно... Ви ж знаєте, діти усе тягнуть до рота...
– Діти? – Втрутився Берт. – Дурниці! Як діти могли до нас прилетіти?
– А на чому вони могли прилетіти? Жодних літаючих тарілок не знайдено.
– Вони їх сховали... закопали...
– Лопатками! – Зареготав Рональд.
– Ваша несерйозність нам дорого коштуватиме! Це ж серйозна загроза! Вони мов сарана! Вони з’їдають усе, що бачать!
– Але ж вони їдять тільки тарганів...
– Тому що їх цікавлять тільки таргани... поки що...
– Поки що?
– Так! А потім вони почнуть їсти усі блага нашої цивілізації, і ми вимремо, як мамонти, від шоку...
– Не цікаво з вами. – Підсумувала Ліззі. – Краще піду проведу серйозне дослідження...
– Не розділяю Ваші побоювання, Берте.
– А даремно, вони ж гіпнотизують здобич. А це означає, що вони можуть узяти під контроль президента, і тоді нам хана!
– Ой, налякали... Ніби від нього багато залежить. Зараз керуємо парадом ми – як скажемо, так і буде.
– Так, це так. Ми ж серйозні вчені, до нас прислухаються...
– Як я і думала, вони погризли іграшки у вигляді тарганів! – Вбігла зраділа Ліззі. – Піду перевірю, як вони відреагують на мультики з тарганами...
– Диви, якщо вони схрумають телевізор, винна будеш ти.
– Кого цікавить телевізор, коли ми на порозі кінця світу?! – Ледь не заплакав Берт. – По вулицях ходить ходяча психотронна зброя і зазіхає на наших тарганів!!!
– А хто тиждень тому купував пастки з отрутою для тарганів? Чи мені це тоді здалося?
– Точно! Отрута, таргани, гуманоїди тарганоїдуси... Таргани їдять отруту, монстри їдять тарганів... – Очі Берта загорілися. – Еврика!!!
– Ти здурів... – Зітхнув Рональд.
– Не збивайте мене з думки... Піду писати план... операції “Таргани”...
– Може операції “Тарган”?
– Ні, саме операції “Таргани”. Знову збиваєте мене...
– Ви б це бачили! – Вбігла зраділа Ліззі. – Вони такі кумедні! Вони намагалися загіпнотизувати телевізор!
– А Берт їх збирається труїти.
– Смерть монстрам! – Підтвердив Берт, продовжуючи щось писати.
– Труїти моїх монстриків? Моїх монстреняточок?!! – Ледь не заплакала Ліззі. – Це ж яким нелюдом треба бути!
– Не нелюдом, а героєм. – Буркнув Берт, не відриваючись від писанини.
– Ага, суперменом під метр-шістдесят. – Посміхнувся Рональд.
– Метр шістдесят три...
– Яким же героєм, як ти їх збираєшся підступно труїти? – Обурилася Ліззі.
– Це відповідь на їхній підступний гіпноз...
– Підмічу: героїчна.
– “Терміново розповсюдити пастки з отрутою для тарганів” – Прочитала Ліззі.
– Не підглядати! Це таємна інформація!
– А звідки ти знаєш, що отрута поді...
– Цить! – Перебила Ліззі. Та Берт усе зрозумів:
– Дійсно, треба перевірити, чи діє на монстрів отрута.
Ліззі поглянула на Рональда чи то невдоволено, чи то благаючи. Треба було щось робити...
– А раптом вони телепати? – Спитав він. Берт трохи подумав, і командирським тоном промовив:
– Нікому до монстрів не наближатися! Особливо мені, я надто багато знаю...
– Тебе треба встрелити. – Підтримав Рональд.

***
– “Операція “Таргани”” – Прочитав генерал, і посміхнувся.
Генерал полюбляв мугикати під час прочитання чого-небудь цікавого або незвичайного. Робив він так і цього разу.
– Отрута. – Мовив він сам до себе і вдоволено мугикнув. – Таргани... це ж треба...
– Це я придумав. – Підкреслив Берт.
– Це ж треба... – Повторив генерал. – Америка – така героїчна країна, що навіть таргани в нас героїчно захищатимуть Вітчизну.
– Але вийде це в них якось по-японському. – Підмітив Рональд.
– Так. – Підтвердив генерал. – Та тільки дурень не переймає технології в ворогів. А наші таргани розумні...
– Це я придумав. – Підкреслив Берт.
– Не можна їх вбивати! – Вбігла стурбована Ліззі.
– Чому? – Здивувався генерал.
– Бо вони мирні.
– Але ж вони гіпнотизують! Вони гіпнотизують... тарганів... – Генерал замовк на хвильку, а потім сказав так швидко, як міг. – Тому ми мусимо їх потруїти.
– Це я придумав. – Підтримав Берт.
– Але ж вони не становлять небезпеки. – Заперечила Ліззі.
– Як це не становлять? Он пан Говард, – і генерал глянув на вченого, що сидів неподалік, – після спроби препарування прибульця усю ніч мучився кошмарами.
– Говард не зміг прийти. Я за нього.
– Постійно вас плутаю, пане Гаррі. Може вам іменні халати зробити... Так от, про що я... панові Говарду усю ніч кошмари снилися... он усе навіть запротокольовано... – І генерал відкрив якусь папку. – ...двічі кричав “Нам хана!”, сімнадцять разів кликав маму... ага, ось: тричі сказав “Таргани врятують нас”.
– Це знак! – Берт пожвавішав.
– Так, це незаперечний доказ їхньої агресії.
– Щось мені здається, що про тарганів дописано пізніше. – Заперечила Ліззі.
– Це вам тільки здається. – Затримтів голос Берта.
– Так, – підтримав генерал. – Це пророцтво. І хтозна, що бачив та, на жаль, забув пан Говард. Які маніпуляції, тотальне контролювання, епідемії, ядерні катастрофи він бачив. Хтозна. А ви просто захищаєте монстрів!
– Але ж... – На очах Ліззі виступили сльози і вона поглянула на Рональда.
– Дайте-но, гляну, – озвався той і взяв протокол до рук. – Схоже, Ліззі має рацію. Та й узагалі, сон нагадує дитячий кошмар. Он і про ведмедика щось говориться...
– Де?! – Крикнув генерал щодуху. – То ви, Берте, мене дурити хотіли?! – Він аж почервонів. – Я вам дам операцію, я вам дам таку операцію... Будете труїти іграшкових ведмедиків, всіх до одного! І поки вони не згниють, ніякого підвищення!
– Хірург оперативно оперував оператора, та не дооперував... – Зауважив Рональд.

***
– А ось наша остання надія. – Промовив генерал, показуючи на випромінювач. – Пане Гаррі, розкажіть будь ласка.
Пан Гаррі вийшов до генерала і звернувся до поважної публіки:
– Кхе-кхе... Пані та панове, ми довго думали, що робити із тарганоїдусами...
– Це він так називає оту зелену заразу. – Пояснив генерал. Пан Гаррі продовжив:
– Так от, те, що ми придумали, ми довго придумували... бо тут довелося добряче подумати... ми з паном Говардом зазвичай думати любимо, але тут все не так просто, розумієте... І ось нарешті ми його придумали і воно перед вами...
– Нарешті... – промовив генерал.
– Це надпотужний психотронний генератор... За його допомогою ми думаємо... здійснити психотронний вплив...
Генерал не стерпів:
– Коротше кажучи, ми ним запсихотронимо зеленолисих по повній.
– Так...
– По всій країні встановлено купу таких штукенцій, і ми їх сьогодні врубимо на повну.
– Так...
– А потім, увечері, буде бенкет на честь перемоги. Грандіозний салют і всяке таке.
Почувся тупіт.
– Ви не можете запсихотронити моїх монстреняточок! – Вбігла стурбована Ліззі.
– Звідки ви весь час вбігаєте?! – Роздратувався генерал.
– Ви монстри, ось ви хто! – Зарепетувала Ліззі. – Тільки монстри можуть мучити бідних монстреняточок.
І Ліззі заплакала...
– Не треба, це вам не личить. – Заспокійливо промовив генерал. А заспокоювати він вмів. “Аякже, – подумав генерал, – два роки сусідства з істеричкою без заспокійливого вишколить будь-кого.” – Ми не збираємося вбивати твоїх монстриків, ми лише дбаємо про тарганів...
– І про бенкет.
– Дякую за підказку, пане Гаррі. От побачите, Елізабет, ці іншопланетяни просто підуть собі, і ми станемо знову вільними та незалежними.
– І буде бенкет.
– Так, буде чудовий бенкет. Ви запрошені, до речі.
– А можна маскарад? Я завжди мріяла про маскарад.
– Так, хай буде маскарад.
Ліззі заплакала. По її щокам текли великі теплі сльози... Вона була така щаслива – маскарад, такий омріяний маскарад!
Настав час, і генерал промовив:
– Час запускати генератори. Пане Гаррі, несіть червону кнопку.
– Зараз. – Відповів пан Гаррі, і пішов собі копошитися. – Правда, ми з паном Говардом вирішили, що червона кнопка – неоригінально... – І він виніс чорну коробочку, з якої стирчала зелена голова.
Генерал наблизився до коробочки, а пан Гаррі промовив:
– Просто запихніть тарганоїдуса у коробку.
Генералові кивнули, і він натиснув на голову...
...
– Генерале, генерале, я бачив гуманоїда!
– А, це пан Говард. Оригінально, правда? І як оперативно... іноді здається, вони роблять щось таке набагато швидше, ніж думають.
Генерал попрямував до сцени, він обдумував, що зараз скаже. Що прибульці одразу ж відступили, повипускавши усіх полонених, що тепер американці незалежні, і що “всі ми тепер вписані в історію”... Та в залу вбіг військовий та попрямував до генерала.
– Генерале, вони ввійшли в систему!
– Хто? Як?
– Гуманоїди. Через випромінювачі.
– Не може бути!
– Може. І вони запустили усі ядерні ракети. В нас лише кілька хвилин...
Стався вибух. Генерал закричав і прокинувся.

***
– Хто розпатякав про психотронний генератор? – Кричав генерал.
Усі з відкритими ротами дивилися у вікна, за якими люди, купа людей стояла з плакатами. “Ні контролю!” – чулося звідусіль.
– “Антиглобалісти проти випромінювачів” – Читав плакати пан Гаррі. – “Зелені підтримують зелених”, “Ні!” жирними зеленими літерами...
Тут Берт, який ходив із боку в бік, раптом зупинився і вигукнув:
– Та вони нас переграли!
– Ви про що? – Спитався генерал.
– Це все тарганоїдуси. Вони нас переграли! Вони почали першими свій психонаступ!
– Точно!
– Слід терміново ввімкнути генератор!
– Точно!
– “Не чіпайте наш мозок!” – Прочитав пан Гаррі.
– Ти диви! – Обурився Берт. – Зомбі не хочуть, щоб їх зазомбували.
В залу вбігла зраділа Ліззі:
– Ви бачили? Монстреняточка – народні герої!
– Ну що я казав?
Ліззі замовкла, намагаючись зрозуміти, про що це він. Берт продовжив:
– А її вони зазомбували з самого початку. Вона – найслабша ланка.
– Що?
– Прощавайте.
– Прощавайте! – Повторив генерал, діставши пістолет. Витримавши паузу, він промовив:
– Генератор знищено, ми програли.
Всіх скував шок, розуміння безвиході заповнило розум кожного, настала тиша.
– Але справжні воїни не здаються. – І повільно потягнув пістолет до скроні.
– Я зрозумів! – Вигукнув Берт. – Я усе зрозумів! Це вони нами так керують. Щоб ми усі себе повбивали.
– А це думка... – Генерал відклав пістолет убік. Але що робити?
– Треба йти у підпілля. Причому терміново! Боротися! Боротися, поки вони нас не знищили!..
...“Поки нас не знищили, знищили, знищили...” – лунало відлуння десь в голові. Марево зникло, ніби і не було, і важко було пригадати генерала, Говарда, Гаррі, і всіх інших. Їхні образи були нечіткі, розпливалися. “Дивний сон, і я там була незвичайна, дивна” – подумала маленька зелена Ліззі.

Комментариев нет:

Отправить комментарий