Спалах

Темно-синє небо спалахнуло яскраво-білим сяйвом. Почалася люта гроза. Вітер ганяв хвилі зеленої пшениці, свистів у вухах, завивав. Повітря наповнилося пилом з дороги неподалік, дихати стало важко... Та його швидко промили важкі дощові краплі, які не падали, ні, вони літали, хаотично літали. Вітер носив краплі зі сторони в сторону, розбиваючи їх на дрібні бризки, б’ючи з силою в обличчя Віталія.

Віталій брів полем додому, як раптом небо вкрилося темними хмарами. Спочатку воно стало темно-синім, потім — чорним, стало темно, як вночі, хоч до заходу сонця було ще декілька годин. І лише блискавки раптово виривали з темряви бурхливе море пшениці, того, хто швидко йшов цим темно-зеленим морем, і чорно-сині хмари, яким, здавалось, вітер не був страшний. В небі спалахували дерева, горизонтальні віти яких тягнулися, скільки вистачало погляду, вигинаючись, переламуючись, розгалужуючись, білі, яскраві. І грім, гучний грім бив по вухах. Здавалось, що десь там, над важкими хмарами, йдуть бойові дії, але жодна зі сторін не може взяти верх, не може підсмажити іншу, і кінця-краю тому не буде...

Одна з гілок древа блискавиць вдарила в землю недалеко від Віталія, потім, лівіше, ще одна, потім іще... Блискавиці били в землю, поступово оточуючи його, аж допоки одна з них не пронизала його тіло. Тіло перестало відчуватися, світло стояло перед очима яскравою стіною, не було ні думок, ні відчуттів. Так пройшло п'ять хвилин, а може і година... Віталій сидів посеред пшениці, якою грав лагідний вітерець; був чудовий ранок.

І як це встигла пройти ціла ніч? Віталій не знав відповіді. А ще щось тут було не те. Тільки от що? Те ж саме поле, та сама пшениця, те саме... Сонце! Воно зійшло на заході. Як таке могло статися? Віталій не міг знайти відповіді на це питання, і вирішив, що це все ефект від блискавки. Це не зі світом, це з Віталієм щось не так. Він пішов далі, додому, там, напевне, вже хвилюються.

Віталій ішов вже майже годину, а поле все не закінчувалося: вже давно мав бути ряд тополь, а за ними яблуні, та жодних дерев не було. Він зійшов на пагорб та огледівся — куди не глянь, усюди поле. Зелене море пшениці, зелені хвилі на ньому, і небо, блакитне небо. Таки щось не так із цим світом. Що сталося? Де він? Питання розривали Віталія, відчай охопив його міцно, і він мало не заплакав. Чуже сонце, чуже небо, чужа пшениця. Світ, такий гарний світ, але такий чужий і невідомий. Пройшло іще кількадесят хвилин, і Віталій був готовий іти далі. Він ішов, готовий до пригод, цікавість переповнювала його. А поле все тягнулося й тягнулося... здавалося, що вся планета — суцільне поле.

Нарешті спереду справа, на лінії обрію, з'явився ліс. Та погляд Віталія прикувало інше, те, що вимальовувалося зліва: з-за пагорба виглядала округла верхівка якоїсь кам'яної споруди. “Будинок!” — промайнуло в голові, і Віталій побіг. Він біг, біг так швидко, як міг... а потім зупинився. Він побачив вдалині величезне крісло, а біля нього, подалі, ще одне, і ще. Вони утворювали коло, в центрі якого знаходився величезний стіл. Було важко оцінити їхні розміри, але здавалося, що висота крісел — поверхів із десять. Віталій спробував уявити розміри тих, хто міг би сидіти в цих кріслах, і його охопив страх. Страх стискав його груди, і серце завмирало. Хотілося бігти. Бігти звідси якнайшвидше! Але куди? А раптом тут усюди живуть велети? Раптом тут є тільки велети? Земля велетів та пшениці...

Як і раніше, страх скоро минувся. Віталій довго прислухався, але було тихо. Нікого тут не було, тільки Віталій, і вітер. Ще трохи, і цікавість взяла своє: він рухався уперед, до крісел. Величезні, з гарного блакитно-сірого каменю, вони гнітили своєю величчю, від них затамовувало подих, і слів не було, щоб виразити враження від споглядання цих споруд. Здавалося, вони монолітні, висічені з цільних шматів скелі; елегантні форми вражали своєю плавністю. Поруч із ними Віталій відчував себе слабким та беззахисним, а ще надзвичайно самотнім. Тут навіть велетнів не було... хоча із ними бачитись він не хотів.

Віталій підійшов до крісел ближче, і сильно здивувався: на нижній їх частині він помітив барельєфи, на яких були зображені... люди! Зображення висотою з метр розповідали про життя цих веселих та життєрадісних людей. Ось вони засівають пшеницю, а ось вони біля лісу, ось вони з повагою дивляться кудись вгору, а далі йде барельєф з будівництвом... Віталій ішов уздовж барельєфів, розглядаючи зображені сцени, аж допоки не натрапив на драбину, що вела догори: хтось вміло зробив рівномірні виїмки в камені крісла, і таким чином утворилися сходи. Не довго думаючи, Віталій почав підніматись драбиною; він долав метр за метром, намагаючись не дивитися вниз, і думав: куди поділися всі ті люди? Веселі обличчя, величні звершення, а нікого нема. Може, вони живуть десь в іншому місці? В будь-якому разі, з крісла можна буде роздивитися, що робиться навкруги.

Драбина вивела на величезне сидіння, з якого нічого не можна було роздивитись: з одного боку була спинка крісла, з іншого — стіл на одній могутній ніжці, а біля нього іще два крісла. Стільниця знаходилась трохи вище за сидіння, і на її боках можна було роздивитися грубі візерунки неймовірної краси та складності. Вони так контрастували із барельєфами внизу, що складалося враження, ніби барельєфи створювались для людей, а візерунки — для могутніх велетів. Чи то просто барельєфи створювали люди, а візерунки — велетні.

На спинці крісла виднілася іще одна драбина, що вела на саму верхівку спинки. Піднявшись наверх, Віталій побачив поле, зелене поле аж до обрію. Вітер приємно віяв у обличчя, і на душі було напрочуд легко. Здавалося, ніби це сон, чудовий дивний сон, від якого чомусь не хотілося прокидатись; знаходитися нагорі було набагато приємніше. Віталій сів, звісивши ноги, і насолоджувався теплотою каменя, сонячним теплом, лагідним вітерцем... Нікого не було видно, і це чомусь не хвилювало, навпаки, так було навіть спокійніше. Він сидів так, легко примруживши очі, можливо десять хвилин, можливо більше, аж раптом на лінії обрію побачив світло. Воно з'явилося на мить, і одразу зникло. Що то було? Хто зна...

Ще трохи, і Віталій спустився донизу, далі оглядати барельєфи. Настрій одразу ж погіршився, атмосфера знову стала гнітючою. Хотілося повернутись назад, нагору, але він пересилив себе, і пішов далі уздовж барельєфів. Віталій повернув за кут крісла, і натрапив на двері. Вони були того ж кольору, що й крісло, і на них так само було зображене життя людей, тільки це вже було викарбувано в металі. Віталій поглянув на двері, і його охопив сильний страх; він так хотів зустріти людей, а тут, коли це може статися, він раптом злякався. Що чекало за дверима? Він не знав. Віталій прислухався, але нічого не чув. За дверима, здається, було тихо. Нарешті, страх відступив, і Віталій обережно відчинив двері. Всередині було тихо і темно; лише довга смуга світла тягнулася від входу вглиб. Віталій тихо ступив уперед, потім зробив іще один обережний крок, іще і іще. Це було величезне помешкання; все тут було дерев'яне: столи, ліжка, підлога, стеля, драбина, що вела на верхні поверхи. Меблі були вкриті товстим шаром пилу — тут давно ніхто не жив. Чому? Чому люди взяли і покинули це місце? Не було видно, щоб вони поспішали, чи щось сталося погане — тут панував ідеальний порядок. Але одного разу хазяї просто не повернулися додому. Що з ними сталося?

Покинутий порядок гнітив Віталія, і він вийшов та побрів світ за очі. Він ішов понурений, важкі думки крутилися у нього в голові. Що тут сталося? Куди зникли всі люди? Він не знаходив відповіді. Віталій пройшов, може, із кілометр, аж тут поглянув прямо та застиг від подиву. Десь там, далеко, ішли велетні: двоє великих і один менший. Ноги їхні були величезні, грубі, тулуби звужувалися догори, плавно переходячи у яскраві стовпи світла. Було важко сказати, були в них голови, чи ні. Чи може стовпи світла — це й були їхні голови? Спочатку вони йшли уздовж обрію, а потім повернули у напрямку крісел. Було чути, як велети спілкувалися — звуки ці були приємні, віддалено схожі на цвірінькання. Велетні йшли плавно, кожний їхній рух був повний грації; вони ніби летіли над землею, м'яко перебираючи ногами. Віталій задивився на це дійство, не помітивши, як велети швидко до нього наблизилися; вони були ще далеко, але, з огляду на їхні розміри, вони були надзвичайно близько. Раптом один із них помітив Віталія: стовп світла зігнувся та направився в його бік. Велет загудів, здавалось, що це він так заревів. Віталій стрімголов побіг; він біг так швидко, як міг, а позаду чулися важкі гупання — велет його наздоганяв.

Піднявся сильний вітер; він дув Віталію в обличчя, так, що було важко бігти. Вітер все зростав і зростав, посилювався й посилювався, аж поки бігти вже не виходило — кожен крок вже давався нелегко. Віталій обернувся: велет теж повільно йшов. Аж раптом з голови-стовпа вирвався промінь світла, направлений у небо, і за вже мить Віталія вдарила блискавиця...

...Важкі дощові краплі били у обличчя: лютувала гроза. Було темно від чорних хмар, хоча до заходу ще декілька годин. Віталій сидів сам посеред поля. Скільки він там сидів, він не знав — єдине, в чому він був впевнений: він вдома...